Саййора

Страница 3 из 8

Гуцало Евгений

На солом'яній стрісі баби Степаниди товчеться лелека. Довгим дзьобом перебирає галуззя в гнізді, потім витягує довгу шию, приглядаючись і прислухаючись до неба й до землі. Й сухо так, різко клацає дзьобом:

"Клац-клац! Клац-клац!"

Може, сердиться, що ти опинився на чужому обійсті, а відтак потрапив і в володіння самого лелеки?

Саййора несе глечик обома руками, й на пелюстках її щік проміниться радість. Лелека на гребені хати при появі Саййори заспокоюється і знову перебирає галуззя в гнізді. Значить, має її за свою, швидко звик. У небі появляється другий лелека, плавно кружляє, знижуючись, і тепер ви обоє позадирали голови, стежачи за птахами.

— Вони торік тут сиділи й цього року знову прилетіли на старе гніздо. Знаєш, скільки вони мали пташенят? Троє. І всі повиростали, а восени подались до вирію. Лелеки селяться тільки на хатах, де живуть добрі люди.

— Баба Степанида — добра, — каже Саййора.

— Ага, — згоджуєшся. — У її ясенах найбільше горлиць туркоче.

— А в хліві є гніздечко ластівки. Хочеш подивитись?

Ви скрадливо переступаєте поріг хліва. Тут панує півтемрява, бо промені сонця ледь пробиваються крізь шпарки в стінах і дірки в стрісі. Глиняні стіни пообвалювались, по кутках сіріє павутиння. Під ногами шарудить зів'яле татарське зілля, якого баба Степанида нажала серпом біля ставу й сушить у хліві.

— Ось там, — шепоче Саййора й показує пальцем десь під бантину.

Приглянувшись, помічаєш під бантиною зліплене з жовтої глини та сірого болота кругле пташине гніздечко, з якого стримлять галузки й соломинки. І ледь-ледь над вінцями гніздечка показалась голівка з сірою шийкою, зблиснули гострі намистинки очей — і пропали вмить, бо ластівка пригнулась.

— Там і яєчка є, так? — спитала Саййора.

— якомога тихіше прошепотів.

— Висиджує ластів'ят, так? — її гаряче дихання лоскотало твою руку. — Баба каже, що скоро вже повилуплюються.

— Тоді вона годуватиме їх. Тільки й літатиме, що з хліва та в хлів.

— Ходімо звідси, щоб не сполохати.

Так само обережно ви повиходили надвір. Тепер у вас начебто появилася спільна таємниця, і ви, її знавці та охоронці, відчули просте й щире довір'я одне до одного. І, здалось, уже й лелека з хати подивився не так, як на чужого, і навіть дзьобом клацнув привітно, а не остра-шливо.

Відтепер ти бився над думкою, що ж подарувати Саййорі. У відповідь на сердечність, на приязнь, якою світились її очі і смагляве обличчя, ти поклав собі неодмінно ощасливити дівчинку таким дарунком, що вразив би її уяву. Перебрав свої книжки, цяцьки — нічогісінько, що було б гідне її уваги. Може, кишеньковий скла-даний ножик із перламутровою колодочкою в насічках? На цей ножик зазіхали всі хлопці, та навіщо він Саййорі? Може не прийняти, поглузує.

Надумав вирізати лозиновий сюрчок і якось півдня проваландався в лузі, намагаючись змайструвати такий, щоб мав дзвінкий посвист, щоб лунав розкотисто, сперечаючись у красі звуку з найголоснішими пташками. Саме такий сюрчок довго не вдавався; нарешті, либонь, вдався: щебетав і витьохкував так завзято, що виляски тріщали довкола, що всі пташки зачудовано вмовкали. Та знову тебе опосіли розчарування й сумніви: а навіщо цей сюрчок Саййорі, а чи не поглузує з такого подарунка, бо де це видано, щоб дівчатка бавилися сюрчками!

На миснику стояла велика глиняна миска, сяючи прозорою поливою, а крізь ту поливу сміялись намальовані по боках і на дні миски розкішні квітки. Ти став проходжуватись біля мисника туди й сюди, гупав ногами, підскакував на долівці, радіючи, що мисник здригається. Але мисник, на жаль, здригався не так, щоб із його полиці могла впасти миска, впасти на долівку — й розбитися. Саме так, розбитись, бо бажання тримати в руках її барвисті черепки раптом стало твоїм найзаповітнішим бажанням.

Навіть материної кари не боявся. Бо що таке материні гнів і кара порівняно з радістю Сай-йори! Адже кращих черепочків для гри в класи важко й придумати, всі дівчата їй би заздрили, і Саййора щедро могла б вділити від своїх багатств будь-кому. А які крем'яхи вдалися б із таких черепків!

На жаль, миска була важка, стояла на полиці надійно й так-таки не впала, не розбилась на дрібні друзки. Весело поблискуючи поливою, миска начебто підсміювалася з твоєї марної тупотняви.

І нарешті здогадався!.. А здогадавшись, накопав черв'яків, узяв у кориті навареної для свиней картоплі, підсмажив макухи на сковороді. Взяв полотняну торбинку, вудочку, що лежала на погрібнику, — і мерщій до Саййо-ри!

Спершу через поле, далі через вибалок, потім через шелюгу — і ви вже опинились біля річки. Ось і та місцинка, де минулого разу ти ловив рибу і на гачок клюнув срібнобокий під-лящик; ти кинув назад себе в траву, а як обернувся...

— Тільки треба причаїтись тишком-нишком, — повчав Саййору, що навпочіпки сиділа на піску.— Й тоді ти побачиш таке, чого ніколи ще не бачила.

Як і минулого разу, вода сивіла молодесеньким дзеркалом, і його відблиски постійно мінились, бо вгорі пропливали хмари. Чайка летіла над річкою, кигикаючи. Й линув лелека — чи не баби Степаниди лелека наглядає за Саййо-рою, щоб із нею нічого не трапилось?

Поплавець умить потонув — і скоро на гачку бився краснопір. Тремтячими пальцями зняв краснопера з гачка й кинув на зелений берег, ближче до шелюгових кущів. Тепер був певен, що затія вдасться, бо рибка ж пахне смачно, її збудливий запах далеко чути.

— Ось тільки пожди трохи, — загадково шепотів, — скоро побачиш...

— Що побачу? — так само пошепки запитувала дівчинка, і в очах її мерехтів таємничий блиск.

— Е-е, не скажу, сама побачиш...

За краснопером попався окунець — і теж полетів туди, до шелюгових кущів... Клював усякий дріб'язок, а тобі кортіло підсікти велику рибу, бо пам'ятав, що тоді саме на підлящику пощастило. Саййора спершу дивилась на воду, на чайок, а потім узяла лозиновий прутик і стала малювати на піску. Намалювала фортечну вежу, бійниці, витязів у шоломах, гостроко-нусні юрти, а згори — літак із зірками на крилах...

І раптом ти відчув, як її рука чіпко вп'ялась у твоє плече, і зовсім близько побачив перелякані сливові очі, що мало не пирскали іскрами.

— Подивись! — шепотіла Саййора, зіщуливши плечі.