Сагайдачний дуже добре знав цю страшну відповідальність влади, так само як і незмінність народної волі, і з відвагою та мужністю підняв голову.
— Нехай буде так, вельможна громадо, я приймаю військові клейноди: на те воля божа,—сказав він і вклонився йа всі чотири боки.
Знову хмара шапок злетіла в повітря. Знявся шалений гук:
— На могилу нового батька! На могилу кошового!
— На козацький престол нового кошового! Нехай високо сидить над нами!
— Вози давайте! Землю на могилу копайте! Московські посли, чуючи ці вигуки, ніяк не могли
зрозуміти їх значення і здивовано перезиралися: навіщо могила? Кому копати могилу? Хіба що старому кошовому? Так його нема вже — утопили в Дніпрі, як щеня...
Звідки й взялися вози, які притягли самі козаки,—* от так диво! Вози опинилися в середині козацького кола. Козаки, поставивши їх по два в ряд, перекинули догори колесами.
— Нехай так догори ногами орду ставить!
— І турків!
— І ляхів догори пузом!
І козаки, повиймавши з піхов шаблі, почали копати ними землю, де хто стояв. Землю набирали в шапки, в приполи, несли до возів і кидали її на воза, ніби засипаючи покійника в ямі. Ця думка снувалась і в голові Сагайдачного, котрий з Мазепою і курінними отаманами стояв осторонь і задумливо дивився, як козаки засипали вози землею. Йому пригадалася кобзарська дума, що в ній жалісно співається, як козаки свого брата козака, вбитого татарами, постріляного-порубаного, в степу ховали, закривши йому очі голубою китайкою, як вони гострими шаблями суходіл копали і цю землю шапками та приполами носили і свого бідного товариша засипали...
Тяжко стало йому на серці. Перед його очима ніби враз промайнула картина його бурхливого козацького життя, яке усіма своїми кривавими сценами не могло витіснити з його душі далеких світлих спогадів дитинства — білу батьківську хату в Самборі, лагідні, ласкаві материні очі ,високі, сірі з темною зеленню гори, біленьку церковку, де він своїм юним свіжим голосом підспівував Дячкам на криласі, а потім уже молодим ри-балтою і читав апостола... Згадав він чомусь і польського коронного гетьмана, гордого воєводу Жолкевсько-го, тоді ще молодого панича, але і на той час вже гордого, пихатого... Згадались і незабутні хвилини короткочасного щастя... А тепер він он у якій славі! Яку високу могилу для нього насипають! Та смерть уже за плечима.
А насжі виростав вище й вище... Он уже козаки, сміючись, теревенячи, штовхаючись, насилу вилазять на нього, носячи землю шапками й приполами і насипаючи високу могилу...
— Вище, вище насипайте, хлопці!—гомоніли козаки.— Нехай буде така висока могила, щоб з вітром говорила.
— Сипте, сипте, панове, козацьку славу!
— Нехай росте козацька слава!
1 Дячком (польськ.).
І Сагайдачному думалося, що це росте слава — його власна слава... Але як вона завжди пізно виростає! Здебільшого на могилі. Так і його, Сагайдачного, слава тільки тепер виростає із землі, коли вже він сам дивиться у землю... Ляже в землю — то вона ще виросте, по всьому світі луною піде...
Та ось могила готова — висока могила! Вища за всі могили, насипані попереднім гетьманом і кошовим... Козаки втоптують її ногами, витрушують останній порох з шапок і приполів, надівають шапки і сходять на майдан, стаючи знову в коло.
Писар звертається до новообраного і до курінних отаманів.
— Час, панове, новому кошовому на престолі сісти,— каже він, кланяючись старшині.
— Ідіть, батьку, закон брати,— звертається старшина до Сагайдачного.
Сагайдачний сходить на могилу й сідає на самому вершечку її. Високо сидить він! Далеко звідти видно нового кошового!
— Здоров був, новий батьку!—почулися голоси з натовпу.— Дай тобі, боже, лебединого віку та журавлиного крику!
— Щоб тебе так було видно, як тепер, коли з ворогами битимемося!
Тим часом кухарі попідмітали долівку в куренях, повимітали сміття на майдан і склали його у величезний, плетений з лози кіш. Потім підняли коша на плечі і винесли на могилу, на те місце, де сидів Сагайдачний. Новообразний кошовий сидів, як ідол, задумливо споглядаючи, як Дніпро котить свої сині води до далекого моря.
Кухарі підняли кіш над головою нового кошового. Сагайдачний закрив очі...
— На щастя, на здоров'я, на нового батька!—гукнули кухарі й висипали усе сміття з коша на голову свого нового диктатора.— Дай тобі, боже, журавлиного крику та лебединого віку!
— На щастя, на здоров'я, на нового батька!—громом повторили козаки.
Тоді писар зійшов на могилу і вклонився обсипаному сміттям кошовому,
— Як тепер тебе, пане отамане, обсипали сміттям, так у всякій невдачі й удачі обсиплять тебе козаки, ніби бджоли матку!— сказав Мазепа урочисто.
Тоді на могилу гуртами полізли козаки й почали робити з новим батьком, що кому заманеться. Один мазав йому обличчя болотом, другий смикав за чуба...
— Щоб не гордував нашим братом козаком!—пояснював один.
— Щоб був добрий до голоти!— казав інший.
— Щоб отак бив татарву та ляхів, як я тебе б'ю!— заявляв третій і гатив по потилиці свого батька.
Нарешті Сагайдачний підвівся і, весь у поросі та болоті, напучуваний доброзичливими вигуками своїх діток, попрямував до свого приміщення.
За кілька хвилин він вийшов звідти переодягнений у чисте, вимитий і з булавою в руках. За ним винесли інші військові клейноди...
Козаки притихли, як спіймані на пустощах діти: тепер одного помаху руки нового батька досить було, щоб у першого-ліпшого козака злетіла з плечей голова...
Сагайдачний оголосив похід на море... Радість козаків була безмежна.
IV
Перед нами замок князів Острозьких, відомих в історії просвіти Русі своїм сприянням друкарській справі. Замок цей велично височить над гарною звивистою Горинню і панує не лише над усіма будівлями й церквами Острога, а й над усім пагористим краєм з його гарними гаями та дрімучим бором, що простягся на десятки верстов. Замкові башти впереміжку з високими тополями гордо пнуться до неба, а почорнілі покрівлі й зубчасті стіни з вузькими прорізами, вузькі, неправильно розташовані вікна, важкі масивні брами під баштами, чорні пащі гармат, що стирчать подекуди у стінних прорізах,— все це справді нагадує похмурий острог, в якому знемагають люди, очікуючи страти.