Усі мовчали. На суворому обличчі Хвилона Небаби, що стояв біля ліжка свого давнього вмираючого друга, світилося якесь тихе, глибоке розчулення. На цьому обличчі була написана думка: "Сподоби, господи, такої праведної смерті всякого доброго козака — вмерти від ран за матір Україну та за її діток". Тут стояв і Хома, який не відходив од свого батька з тої хвилини, як виніс його напівмертвого на своїх плечах з кривавої січі. На доброму, схудлому від горя обличчі цього простакуватого велетня читалося не те, що в Небаби: його, дужого тілом, лякала ця невидима для нього сила — ця смерть, якась бабуся з косою, що навіть самого батька перемогла, та і його, велетня Хому, переможе.
Тут був і Петро Могила, значно змужнілий і, видно, ще більш смутний та задуманий ніж будь-коли.
У головах вмираючого стоїть немолода вже, але вродлива жінка. З-під чорної, ніби чернечої хустки поблискує золоте, з яскравими срібними пасмами волосся. Чорні очі її опухли від сліз. Це — колишня Настя Го-рова, шинкарочка молода, дочку якої, таку ж золотокосу бранку Хвесю, взяв до себе в прийми вмираючий гетьман після того, як їй під Хотином пощастило якимсь чином утекти в козацький стан із полону, від свого ревнивого кафського санджака. Хвеся стоїть навколішках біля свого вмираючого татуня і тремтячою рукою поправляє під його сивою бородою подушки — білі, як і сивина вмираючого гетьмана. Тут же стоїть і Настина приймачка — чорнявенька й смаглява татарочка, яку Хома виносив на своїх богатирських руках до одинадцяти років і тепер мріє незабаром одружитися з нею.
Сагайдачний тяжко зітхнув і розплющив очі. Хвеся перехрестилася.
— Се ти, доню?—тихо запитав умираючий.
— Я, таточку.
— Поклади мою руку собі на голову... я хочу... чути тебе...
Хвеся виконала це бажання вмираючого і припала головою до його грудей.
— Бідне, бідне мое дитятко... Не довелось мені пожити з тобою... На неволю народилася ся голівка бідна, золотая голівонько— тихо шепотів Сагайдачний; очі його конвульсійно закліпали, і дві великі сльози скотилося на подушку.
— А мати де?—так само тихо запитав старий.
— Я тут, Петре,— майже пошепки відповіла, перехиляючись через бильця, та, яку колись називали Настею-шинкаркою.
Сагайдачний глянув на неї, силкуючись цосміхнути-ся, потім перевів погляд на схилену йому на груди Хве-сину голову й зупинив погляд на татарочці.
— Бережи їх, Насте, і ту татарочку бережи... У неї нікого нема... Ми в неї все забрали — і батька, й матір, і розкішну Кафу... неволю козацьку... розлуку християнську...
Він зупинив свій ясний погляд на бойових товаришах, що мовчки стояли біля його ліжка.
— Будете, дітки, пам'ятати моє смертне слово?— промовив він голосніше.
— Будемо, батьку, будемо!—глухо відповів Небаба.
— А ти, Хвилоне-друже, перекажи усім діткам мою волю — ти її знаєш.
— Знаю, батьку.
Хворий почав кидатися на подушках — йому важко було дихати.
— Ох, широко я загадував, дітки... та не дожив... не побачу України в славі... не задавив кримського звіра... А найсвятіший патріарх благословив мене на се... сказав: я в І Єрусалимі, коло гроба господа спаса, молитимуся за Україну... і за діток її...
Усі мовчали. Небаба сердито змахнув сльозу, що котилася, наче горошина, сивим вусом.
— Широко... широко загадував... Скажіть Іову... най-святішому отцю митрополиту... Україна.... Польща... Де Могила?
— Я тут, ясновельможний гетьмане.
— Добувай Волощину...
За вікном закрякав ворон. Сагайдачний широко розплющив очі.
— Ворон кряче... недоленьку чує... Наді мною кря-че... У полі лежить козак... постріляний, порубаний... то Хведір Безрідний... Де Хвеся?
— Та я ж тут, таточку!
— Не давайте їм України... Підпалюй, Хвилоне, галери... Як горить Кафа... Алкан-паша, трапезонтське княжа... Бережіть Хвесю — золоте яблучко... Хвеся... Ганжа Андибер — у Насті Горової... Не впізнали дуки-срібляники... Прощай, Україно, прощай, мати...
За кілька днів ховали Сагайдачного. День був похмурий. Вітер гнав по небу сірі хмари. Вони безформною масою сунули на південь, наче для того, щоб пропливти над Запорожжям, Кримом та Чорним морем і рознести по всьому півдню звістку про смерть того, хто довго змушував тремтіти цей розкішний південь. Біля мурів Братського монастиря глухо шуміли верби. Дзвони сумно гули...
Коло труни й біля могили славного гетьмана зібрався майже весь Київ. Молоді спудеї братської школи голосно співали своєму титареві вічную пам'ять. їхній ректор, Касіян Сакович, підійшовши до труни, у якій вирізнялося воскове обличчя небіжчика з довгою апостольською бородою, розгорнув аркуш паперу і, дивлячись в обличчя мерцеві, тремтячим від хвилювання голосом заговорив під шум вітру.
Верби своїм поривчастим шелестом іноді заглушали тихий голос читця.
Козаки наполовину не розуміли, що читав піїта, але похмуро слухали.
Часом долинало тихе, стримане жіноче схлипування.
Недалеко від труни стояв Могила й зосереджено дивився на воскове обличчя мерця, ніби силкуючись слухати промовця, але не розуміючи його. Від обличчя небіжчика Могила машинально перевів очі на козаків, шо стояли, понурившись,— на Небабу, Мазепу, на Хому, пригніченого горем, на духовенство, на родини пані", які прийшли востаннє поклонитися славнозвісному небіжчикові.
Могилі здалося, ніби поривом вітру розігнало хмари й на сумну процесію глянуло сонце. Але це був обман його нервів — не порив вітру, а порив його враженого серця: на воскове обличчя покійника дивилося з лагідною задумливістю те дороге для нього личко, яке він от уже восьмий рік носив у душі, як святиню. Та личко це швгидко зйикло.
Відтиснутий юрбою. Могила непомітно опинився в найдальшому кутку цвинтаря, де над могильними шін"* тами глухо шуміли верби й тополі, що густо розрослися тут. На дальній плиті, напівзакритій кущем шипшини, сиділа та, кого він шукав скоріше серцем і нервами, ніж думкою.
Він несміливо, із збентеженням підійшов до неї. По її обличчю він помітив, що дівчина щойно витерла сльози.
— Панна плакала?— все так само несміливо запитав
він.
— Авжеж, пане, таке тяжке становище!— відповіла дівчина, не встаючи з плити.
—. У панни добре, жалісливе серце. Дівчина мовчала, немов прислухаючись до співу над покійником.