Коли маленька флотилія наблизилась до самого коша, то з передніх чайок пролунало три гарматних постріли. З коша, з кріпосного вала, їм відповіли тим самим.
Берег і зарічок Дніпра там, де розкинулася Січ, мали незвичайний вигляд. Увесь зарічок з широкими й глибокими затоками і особливо берег були вкриті човнами, чайками, дубами та байдаками різної величини, серед яких переважали похідні, або морські, чайки. Десятки їх повитягали на берег, перекинули догори дном і сушили на сонці, смолили та переконопачували клоччям. Над усією цією половиною острова стояв неймовірний чад від киплячої смоли: диміли й чадили десятки велетенських казанів із смолою. Це було справжнісіньке пекло, та й самі козаки схожі були на чортів. Вони підтримували під казанами вогонь, розмішували в них смолу довгими тичками і квачами, потім смолили чайки і, звісно, були самі замазані смолою від голови до п'ят. Оскільки день був жаркий, а жіноцтва за запорозьким звичаєм не було на Січі, отже, козакам соромитися не було кого, то вони займалися цією смоляною роботою здебільшого в чому мати породила, але неодмінно в шапках — ознака козацької гідності, а іноді, замість виноградного листка на певних козацьких частинах тіла,— з лопухами або лататтям, щоб комарі та мухи не кусали того, що козаку бог дав і що козакові коли-небудь, хоч і не на Січі, та знадобиться... Інші, теж в одягу Адама, сиділи на березі з голками в руках і латали свої сорочки та штани, бо в Січі не було жіноцтва і латати козацькі дірки не було кому. Деякі, нарешті, купались у Дніпрі, прали свої сорочки й купали коней.
Московські гості, що прибули з маленькою флотилією, були вражені цією небаченою ними тьмою-тьму-щою голого тіла на березі. Але це не заважало їм бачити яка кипуча діяльність панувала на всьому цьому острові далеко від усякого людського житла. Трохи осторонь від головної пристані стукотіли сотні сокир, дзижчали пилки, з гуркотом падали на березі дерева,— це гарячково будували нові чайки... Видко було, що козаки готувалися до великого морського походу... Московські гості тепер не пізнавали цих хохлів. Завжди такі ніби ледачі, вайлуваті, зайняті лише своїми люльками та лежанням на череві чи гулянкою, співами, танцями та усякими вигадками,— вони тепер, наче переродилися, здавалися богатирями, були жваві, меткі, невтомні. З рук у них ніщо не падало, все робилося швидко, спритно, до ладу. Московські гості і очам своїм не вірили: їм здавалося тепер, що при ділі, за роботою, один хохол трьох московських людей за пояс заткне, а четвертого на плечах понеее, що таких чортів краще не займай.
А там, поблизу, на лузі, іржали коні, ревла худоба, линули звуки сопілки,— це пастухи запорозьких табунів з нудьги грали на сопілках та на ріжках, особливо мелодійними були звуки ріжків.
"Казкове царство, істинно казкове, наче я уві сні все це бачу!— мимоволі думалося московському гостю панові дякові, коли він бачив це справді казкове царство, населене якимись богатирями, гомерівськими ле-стригонами:—Чи ти ба! Диво, воістину диво!.."
У той самий час, коли прибулі зверху з московськими посланцями чайки під гуркіт гармат пристали до берега, на кріпосному валу в різних місцях з'явилися козаки з довгими тичками в руках. Але це тільки здавалося, що вони тримали тички,— то були кошові й курінні кухарі, які тримали в руках почесні знаки свого благородного стану — велетенські, ніби тички, ополоники, якими вони розмішували й насипали по курінних мисах різноманітні козацькі страви — куліш з салом, галушки, різні борщі, юшки з риби й всілякі пундики та ласощі. Ці козацькі страви на три,— чотири, а часом і на десять або й двадцять тисяч козаків варились у таких велетенських казанах, що в них можна було просто плавати по юшці чи по борщі в маленькому човнику-душОгубці, а тому мішати вариво у таких казанищах доводилося величезними ложками на довжелезних тичках.
Кухарі, вийшовши на кріпосний вал, з усіх сил замахали своїми дивовижними ложками. У деяких на ложки надіто було шапки. Це вони закликали козаків до спільного кошового обіду. Але через те, що деякі козаки могли бути далеко від коша і не побачили б ні тих ложок, ні шапок, то до махання приєднав своє голосне калатання військовий довбиш, щось на зразок герольда, котрий бив у якийсь металевий предмет, а військовий сурмач заграв на дзвінкому ріжку якусь пісню в такт ударам довбиша і на голос відомої пісні: "Гей, нуте^ косарі!"
Помітивши знак кухарів і почувши закличні звуки довбиша та сурмача, козаки лишили свою роботу й гуртами сипонули до коша, на ходу поправляючи розхристану під час гарячої роботи одежу: хто накидав на себе сорочку, хто надівав штани, якщо він порався коло човнів на воді, а загальний улюбленець всього війська і жартівник, Пилип-з-конопель, вискочивши з гурту наперед і взявшись у боки, став витанцьовувати під звуки закличного ріжка.
З цими гуртами козаків уступили в Січ і прибулі товариші січовиків, які супроводили московське посольство. За посольством на ношах несли в'юки з різними московськими подарунками для низового товариства.
Незвичайне видовище постало перед московитами, коли вони увійшли в Січ. На великій рівнині, обгородженій земляними валами, величезним чотирикутником розкинулися довгі, плетені з хмизу і обмазані глиною, невисокі будівлі, вкриті поверх очерету кінськими шкурами. Таких будівель нараховувалося більше сорока. Це були курені, або казарми, низового товариства, що мали кожен свою назву. Все запорозьке військо ділилось на ці курені, як на полки чи бригади. Старшим кожного куреня обирався отаман, або курінний батько. Курінні отамани разом з кошовим складали військову старшину, яку нещадно контролювало усе товариство, але водночас вона, коли вже була обрана, мала диктаторську владу, особливо у воєнний час.
Тепер, коли московські посли увійшли в Січ, увесь велетенський майдан між куренями являв собою дивне видовище. У різних місцях з усіх чотирьох боків диміли і чадили вогнища й горни, по кількості куренів,— це були курінні печі, на яких готували страву разом тисяч на п'ять, а то й на десять козацьких ротів. Над горнами висіли величезні казани, на кілька сажнів в обхват; вони клекотіли, наче казани в пеклі, і розпускали по всій Січі невимовний запах і пару від киплячих у них чи то галушок, завбільшки з малий кулак кожна галушка, чи то кулешу, або каші з салом, або юшки з тарані, сомини, окунів, осетрів і всякої риби, яка тільки водилася в Дніпрі та у найближчих плавнях. Там чадили на величезних рожнах підсмажувані на вогні барани, сайгаки, дикі кабани, воли й цілі величезні тури. Біля казанів та рожнів поралися військові кухарі та їхні різноманітні помічники — дроворуби, водоноси, пшономиї, крупосіви, салотовки — ті, що вміли гарно товкти солоне свиняче сало для каші й галушок, різники, пекарі, хлібодари та інші майстри кухарської справи. Пекельна спека діймала їх.