Та особливо вразила Сагайдачного і його супутників серед цього хаосу якась молода вродлива жінка в багатому турецькому вбранні, з відкинутою назад чадрою: вона сиділа, повернувшись обличчям до моря, і гірко плакала.
Сагайдачного здивували ці сльози серед загального, здавалося, щастя. Він думав, що це татарка або турке-ня-полонянка, захоплена козаками, і підійшов до неї. Жінка сиділа, не повертаючи голови. Видно було тільки, як здригалися її плечі... "Мати божа!" — почулося крізь плач.
Сагайдачний зрозумів, що це не бусурманка. Йому стало жаль її — він не знав, чого вона так горює та гірко плаче.
— Молодице, чого ти плачеш? — тихо запитав він.
Жінка не відповіла. Вона плакала ще гірше. Маленька татарочка, побачивши її, прожогом кинулася до неї і голосно заридала: бідна дитина згадала матір, яку почала вже була забувати,— вбрання татарки нагадало дівчинці те, що вона втратила, і мали, вмиваючись сльозами, уткнулася голівкою в коліна невідомої жінки. Це була єдина жінка, яку побачила дівчинка після того, як загубила матір серед полум'я і зойків.
Невідома жінка швидко обернулася, блиснувши на всіх своїми ясними, чудовими, але заплаканими очима, і, припавши лицем до дитячої голівки, жалісно, але безмовно ридала.
Сльози блищали на очах суворого Небаби. У Олексія Поповича тремтіли губи. Мазепа якось розгублено м'яв кінці свого саєтового пояса, кліпаючи очима й нерішуче поглядаючи на Сагайдачного, який удавав, ніби відганяє з щоки муху...
— Що воно таке? Не наша? — тихо показав Сагайдачний на жінку.
— Та вона, ваша милість, сказати б, зрадливиця,— промовив якийсь обідранець, дивлячись в очі Сагайдачному й запобігливо усміхаючись.
— Зрадливиця? — здивувався гетьман.
— Так, боярине, зрадливиця — козака-бродяги, значить, жінка-полонянка: в полоні, сказати б, була. А оно чоловік її буде, пісню співає: "Как по морю..."
І обідранець показав на русявого парубка.
— Чоловік цієї молодиці? — показав Сагайдачний на молоду жінку, що вже перестала плакати й потішала татарочку, яка й досі ще схлипувала.
— її, ваша милість, козак-бродяга буде — полоняник теж... А от як він, козак тобто, побачив отута цю саму молодицю й впізнав у ній свою жінку законну, та як дізнався, що вона побусурманена, от він і не визнає її: погана, каже, бусурманка... А ми самі, ваша милість, орловські, з Орла-града — орлянин я, ваша милость,— і кілька років тому, в обжинки, татарва полонила нас... А як ниньки, ваша милость, ви нас оце з полону агарянського визволили, і ми ваші вічні богомольці будемо — молитимемо, значить, вічно за вашу милость бога й з діточками і життя нашого не пошкодуємо... А коли треба буде свічку поставити за здоров'я вашої милості, ми й того не пошкодуємо,—богомольці ми ваші... А коли хазяйствечко наше підупало і худібка, може, без хазяїна перевелася,— то бог не залишись нас, а ми ваші богомольці до самої смерті.
Тут тільки балакучий орлянин схаменувся: почав про воли, а кінчив про голуби — зовсім забалакався. Він враз урвав свою мову, труснув волоссям, затупцяв на місці й злякано подивився на Небабу, який здавався йому дуже страшним.
Сагайдачний тим часом пішов далі, та набридливий орлянин не відставав од нього.
— Зовуть її, ваша милость, Офимицею,— скоромовкою закінчував він недоказане,— козацька Онисимова жінка Бурикіна. А взяли її ногайські татари на Дону, в дорозі, і з Дону відвели в Азов-град, а з Азова-града продали в оцю Кефу; і в Кефі вона, Офимиця, побусурманена, у середу, і в п'ятницю, і у великий піст м'ясо і всяку погань бусурманську їла; і взяв її, Офимицю, за себе татарин чауш замість жінки, без вінчання, і жила вона, Офимиця, з ним без молитви, і прижила синочка дитинку, і по-бусурманськи молилася, і віри бусурманської дотримувалася, а віру руську її змушували проклинати, й каном вона помазана теж силою; і чоловік її, татарин, нібито сказав їй пальця піднімати, і нібито вона, Офимиця, пальця піднімала проти волі теж.
Та Сагайдачний уже не слухав балакуна, який, проте, не доказав найголовнішого. На душі в заплаканої козачки було велике горе, яке можуть зрозуміти тільки матері. її справді було кілька років тому взято в полон на ДоТну разом з молодим чоловіком, з яким вона не прожила й. місяця після одруження. її продали в Кафу, а його — в Синоп. Скільки вона не плакала, скільки не благала, а зрештою мусила підкоритись волі свого пана-татарина: вона стала його жінкою. Два роки тому в неї народився синок — "зле татарча", як співається в пісні, та для неї він був не "зле татарча", а рідний синок Ха-лілюшко, якого вона дуже любила у своїй гіркій неволі й ніби ототожнювала в своїм серці з милим щирим другом, з Ониськом, що пропав для неї навіки. І раптом не далі як учора вранці, сидячи біля вікна, що виходило на море, на гавань, вона почула знайомий, давно не чуваний спів, рідні голоси: "Разовьем мы березу, разовьем-ка кудряву". Серце зайшлося в неї. Вона глянула у вікно й побачила, як невольники йшли берегом, тягнучи лямкою якусь важку посудину, й співали, вірніше стогнали, "Дубинушку"... Сльози набігли їй на очі, і коли вона їх витерла, то серед обідраних, напівголих і худих невольників побачила — кого ж? — свою любу дружину Онись-ка!.. А тут уночі зненацька наскочили козаки, запалало місто — зойки, стогін, різня... Козаки* напали на їхній будинок... Вона з Халільком на руках кинулася їм назустріч, волаючи: "Люди добрі, не занапащайте! Лебедики, не вбивайте дитинки!.." її, звичайно, не зайняли, а разом з іншими визволеними невольниками повели на берег, до галер і чайок. Там вона побачила свого першого чоловіка— Онисима, кинулася до нього, забувши навіть, що в неї на руках не його дитина. Онисим впізнав її, затремтів увесь і, вихопивши з— її рук хлоп'ятко, з криком: "А, зле татарча!" — хряснув його об прибережне каміння...
От чого плакала нещасна мати.
Однак тріумфальних козаків чекало горе: надвечір у їхньої загальної улюблениці й потішниці, їхнього золотого яблучка, маленької татарочки почалася гарячка. Вона хапалася за голівку, що аж пашіла вогнем, тихенько плакала, весь час просила пити й кидалася на купі кожухів, з яких їй зробили постільку під чердаком. Козаки зовсім розгубилися, не знаючи, як доглядати хвору дитину. Вони не могли додуматись, чого воно захворіло. Зроду не знаючи, що таке простуда, козаки просто не вберегли, застудили дитину й тепер не знали, що й подумати. Всі були тієї думки, що дитину зурочено і найімовірніше зурочило чиєсь недобре око на тій галері, де багато москалів-невольників; мабуть, москалі зурочили. А може, й та молодиця з Дону, що плакала над нею. Біда, та й годі!