Сагайдачний

— Мати божа! Хто це сказав? — здивовано поглядали один на одного невольники.

— Наче з води щось гукнуло...

— А може, з неба...

— З неба, дітки,— ствердив сліпий.

— Ой! Ой! Ой! — почулися болісні крики, і невольники юрбою кинулися в бік од сліпого.

Це налетіли на них турецькі пригінчі, які сиділи неподалік у затінку чинар і тополь і, попиваючи з маленьких філіжанок каву, курили люльки. Тепер бони кінчали свій кейф і мали показувата покупцям товар лицем. Вони погнали нагаями своє стадо на інший бік ринку, де на них чекали анатолійські купці, які шукали робочої сили, щоб відвезти товари в Трапезонт.

За невольниками побіг і татарчук, який приніс сліпому води, а сліпий посилав услід своїм землякам недослуханий ними невольницький плач. Його тремтячий голос плакав тепер на весь майдан.

Сагайдачний і Олексій Попович, вибравши слушний момент, підійшли до сліпого.

— Добрий день, Опанасовичу! — тихо промовив Олексій Попович.

Сліпий здригнувся і з подивом на обличчі звів на прибулого свої виколоті очі.

— Хто знає тут Опанасовича? — спитав він тривожно.

— Я, Олексій Попович.

Сліпий мало не скрикнув — чи то з радості, чи то з ляку: такий він був здивований.

— Олексієчку! Ріднесенький мій!

Олексій Попович, нахилившись до сліпого, поклав йому в мисочку срібну монету й почав перебирати накидані туди мідяки, вдаючи, що шукає здачі.

— Олексієчку, хіба ж ти знов у неволі? — занепокоєно спитав сліпий.

— Ні, дідусю... Я прийшов до тебе з батьком-отама-ном військовим, з гетьманом Сагайдачним.

— Сагайдачний!.. Мати божа!

— Я тут, Сагайдачний, старче божий,— тихо озвався ватажок козакіб, теж нахиляючись до жебрацької мисочки,— козаки стоять у морі... Нам треба роздобути ключі від міста...

— Щоб уночі на Кафу мокрим рядном упасти,— пояснив Олексій Попович.

— Господи! — радісно перехестився сліпий. Але Сагайдачний поквапливо запитав:

— Санджакова бранка Хвеся жива ще?

— Живенька-здоровенька, пане гетьмане, дай їй бог щастя-здоров'я! — відповів радісно старий.

— Ще не потурчилася, не побусурманилася?

— Бог милостивий, пане гетьмане.

— І ти до неї ходиш, старче?

— Іноді, буває, ходжу,— вона добра, мене, старого, жалує.

— А за Україною побивається?

— Дуже, бідна, побивається.

— То перекажи їй, старче, що ми її визволимо з неволі... Хай тільки вона в свого пана санджака, паші турецького, ключі міські добуває, та вночі браму відмикає, і нас до себе в гості чекає.

Слухаючи це, старий увесь тремтів од щастя... Адже Сагайдачний тут, Сагайдачний, саме ім'я якого наганяє жах на татар і турків,— хіба ж це не боже послання!

— Скажу, скажу Хвесі... піду зараз до неї,— бурмотів він.

Сагайдачний і Олексій Попович, попрощавшись із старим, зникли у натовпі строкатого ринку.

XV

Ніч. Темною пеленою розкинулось над таким же темним морем південне небо, по якому, наче золотом, бризнуто міріадами зірок. Все навколо оповито мороком, усе завмерло в сонній тиші — і море, що ледь-ледь хлюпало коло берега, і гори, які виступали з мороку безформною масою, і місто, заколисане цією сонною ніччю.

Не спали тільки козаки. Ще завидна, після повернення Сагайдачного, Небаби та Олексія Поповича з берега, вони почали готуватися до вирішальної справи — оглянули й приготували зброю, запаслися зарядами, трутом і клоччям, натертим порохом, розподілили між собою майбутню роботу і разом з ніччю, що спустилася на землю, тихо рушили до Кафи.

Козацька флотилія розділилася на дві частини: одна, на чолі з Небабою та іншими старшими курінними отаманами, залишилися на воді—стерегти здалеку кораблі в гавані, друга пристала до берега трохи лівіше від Кафи, де й сховалася за пагорби. Цією командував сам Сагайдачний.

У незвичайній тиші висадилися козаки із своїх чайок, залишивши в них тільки для охорони по кілька козаків із наймолодших, звичайно, з бузімків. Тишу порушував лише неясний шурхіт дрібної прибережної гальки під сотнями й тисячами козацьких ніг, що обережно прибирались у темряві, та й цей шурхіт покривали тихі прибої моря, рівні вали якого "котилися гекзаметром" і з плеском розбивалися об прибережне каміння.

Хоч як обережно, хоч як повільно посувалися козаки, раз у раз зупиняючись і прислухаючись, проте близько півночі вони перебралися через південний мисик, в який упиралося місто правим, так би мовити, крилом та який височів над Кафою, і побачили під собою темні зломи фортечного муру, похмурі башти й тонкі шпилі мінаретів, що виступали з темряви, Чути було, як над містом і над горами промайнув опівнічний вітрець, від чого залопотіло листя в сонних верхівках тополь і в темній зелені, де-не-де розкиданій на пагорбі. Потім з міста виразно долинув до козаків опівнічний спів півнів, і Сагайдачному, який ішов поряд з Мазепою та Олексієм Поповичем, чомусь у цю хвилину згадалася стара-стара пісня, котру він чув іще в дитинстві: "Ой рано-рано кури запіли, а ще найранше пан господар встав:— пан господар встав, лучком забряжчав..."

У цю мить дзенькнула чиясь шабля...

— Який там дідько брязкає!—почулося тихе, але грізне застереження.

Відповіді не було... Десь на міському мурі зловісно запугав пугач.

— Се прикмета з міста, се наші,— 'рошепотів Олексій Попович.,

— Дивіться, дивіться, хлопці!.. Се вона, вона летить! — почувся стриманий шепіт.

— Хто вона? Де?

— Он — по небу летить... Біла бранка.

— Та, що втопилась у морі?

— Вона...

Усі глянули на небо. В темно-синій високості, заступаючи собою Чумацький Шлях і сузір'я Лебедя, посувалася по небу, ніби пливла в ефірі, біла довгаста хмарка, що утворилася, може, коло вершини Чатир-Дага і тепер пливла над сонним містом... Багато хто справді в обрисах хмарки побачив подобу людського тіла, закутаного в біле запинало, і одразу ж їм пригадаласялегенда про білу бранку, яка втопилась у морі з туги, за Україною і з того часу пролітала над Кафою кожного разу, коли в місті мало статися якесь нещастя .

— На Україну летить, бідолашна...

— На тихі води, на ясні зорі...

Навіть суворому й задумливому Сагайдачному здавалося, що летить по небу чиста душа тої бідної дівчини, котру він кохав колись і котра вмерла з туги в далекій неволі, за синім морем, у клятому Синопі, згадуючи дорогу Україну й козаченька чорнобривого, Петруся Сагайдачного... Але він одразу ж відігнав від себе ці спогади, далекі видіння золотої молодості... На козаків чекало страшне діло,—і, можливо, свята душа тої, що летіла тепер по небу, утішиться, знаючи, що її і там ідєже несть болєзнь, ні воздиханіє, не забуто.