Усі перехрестилися. Перехрестився і Олексій Попович, закривавивши своє бліде обличчя.
Буря тим часом зовсім ущухла. Глянув на це заспокоєне море й Олексій Попович — і обличчя його засяяло.
— А прочитай-но нам святого письма, Олексію,— попросило кілька козаків, зовсім повеселішавши,— а ми послухаємо та помолимося, подякуємо богові за порятунок.
Попович дістав свою грубу, зовсім мокру книжищу, розгорнув мокрі сторінки, пошукав щось і зупинився.
— Хіба що се,— сказав він,— посланіє апостола Павла до Тимохвія — про шанування старших.
— Та Тимохвія ж, ТимохвіяІ — відгукнулись декотрі.
Читець відкашлявся, перехрестився й почав усе ще тремтячим голосом:
— "Чадо Тимохвію! Старцеві не чини пакості, а утішай, яко же отця, юношів — яко же братію, старих жон — яко же матір..."
— А от і сонечко! Сонечко! — радісно закричав дурний Хома й перервав читання.
Уже кілька днів перебували козацькі чайки у відкритому морі. Після бурі погода встановилась чудова, тиха, і козаки встигли обігнути весь західний берег Криму, тримаючись від нього на такій віддалі, що земля здалеку уявлялася довгастою хмаркою край моря, і тепер опинилися проти південного берега. За весь цей час вони ніде не зустрічали в морі ні турецьких кораблів і галер, ні кримських суден, а коли й помічали здалека підозрілий предмет, то, визначивши своїми далекозорими очима, у якому напрямку рухався цей предмет, брали вбік і зникали в туманній далечині.
Тепер вони вже другий день, тримаючись на такій відстані, щоб їх не помітили з берега, із здивуванням, змішаним із забобонним страхом, оглядали величні красоти південного берега," цього казкового царства, про яке стільки таємничого, страшного й захоплюючого вони наслухалися від своїх же старших козаків, які пливли з ними й побували в цьому казковому краї волею і неволею — під час морських наскоків на Крим або як кримські невольники, полоняники.
Перед ними серед сірих камінних громадь, накиданих безладно то тут, то там, та зелених глибоких долин у туманній далечині височіли вершини й шпилі велетенських скель, що іноді ніби загрожували впасти в море або злітали на недосяжну висоту. Здавалося, підземні духи, якісь могутні дияволи боролися тут з^ морем і вивернули з його безодні ці грізні шпилі кам'яних гір, ці гранітні ггасма, що піднімалися в блакитне небо й прикривали його своїми вершинами від північних країн для того, щоб і вітер не дмухнув з півночі на це казкове царство, на його чарівну природу, на це чудове темно-голубе море.
Колишні невольники козаки здалеку показували своїм товаришам, які не бували в цьому казковому царстві, на всі ці дива природи, від чого не бачена ними чужа, бусурманська сторона здавалася ще загадковішою, ще страшнішою. Ці гострі, шпилясті скелі Ай-Тодора, Ай-Петрі, Ай-Буруна, Аю-Дага, цей вузький у скелях проріз Шайтан-Мердевен, який бувалі козаки називали Чортовою Драбиною, ця звіроподібна гора Бабуган-Яйли, а там велетенський Чатир-Даг — кам'яне шатро, що підпирало небо,— все це наганяло священний страх на дітей степів чи прекрасних рівнин України...
— То се той Крим,— шепотіли вони,— то се та земля невірна, бусурманська, розлука християнська, господи!..
— Де ж тут живуть татари? Де їхні міста? — запитували інші.
— Ось заждіть, побачите: і татар побачите, і Кафу, а може, і Козлов, а може, і бідних невольників побачите,— відповів старий Небаба, який багато чого бачив на своїм віку.
Нарешті вони справді здаля побачили й Кафу — цей знаменитий пам'ятник панування генуезців у Криму, цей всесвітній невольницький ринок XVI і особливо XVII століття, коли на базарних майданах його й на пристанях величезними гуртами сиділи або вешталися невольники всіх країн, побрязкуючи кайданами, або ж, прикуті до кочетів і сидінь, веслували на турецьких галерах— каторгах, з назвою яких і досі поєднується уявлення про неволю, про тяжку роботу далеко від батьківщини...
Оповите серпанком далечини, постало перед здивованими очима козаків це страшне місто — місто неволі, ця юдоль плачу й прокльонів усього тодішнього християнського світу. У туманній далечині височіли над голубим морем його сірі, башти й зубчасті стіни, пнулися до неба білі мінарети з золотими півмісяцями. За ними — сірі гори, вкриті темною зеленню. На пристанях чорнів ліс щогл найрізноманітніших кораблів, каторг і галер, суден італійських, іспанських, голландських, яким вдавалося пробиратися в голубий басейн Понта Евксінсь-кого...
Важко було розгледіти щось докладно, бо козацькі чайки зупинилися в морі дуже далеко, щоб їх не помітили з міста, і через це козакам ще таємнішим і казко-вішим здавалося це незнане місто, що ніби виринуло з мбря разом із сірими горами, ніби з'явилося з того світу, звідки, як і з— неволі, нема вороття на цей світ, туди, далеко, на любу Україну, в землю християнську.
— То се і є Кафа проклята — неволя турецька?! — мовили козаки, задумливо похитуючи головами.
— Вона ж, вона, іродова! — відказав Небаба, копирсаючись у згаслій люльці й згадуючи свої сто копанок.
Сонце, освітивши вранішнім золотим промінням Кафу й весь південний берег Криму, дивилося в тил козакам і дозволяло їм милуватися чарівною й страшною для них панорамою цього завороженого царства, таємничі межі якого вони збиралися переступити, може, для того, щоб навіки лишитися тут із смертельною раною в грудях або з кайданами на руках і ногах, без надії знову повернутися на батьківщину, "на тихі води, в край веселий, в мир хрещений"...
Раптом Небаба, що стояв на чердаку поруч з Сагайдачним та писарем Мазепою, почав пильно до чогось придивлятися.
— Ану, пане писарю,— звернувся він до Мазепи,— в тебе очі молоді, дрібне письмо читають, поглянь-но туди, що воно там таке мигтить.
— Де, пане Хвилоне? — запитав Мазепа.
— А ондечки... чорніє щось на морі.
Небаба показав на щось чорне в морі, лівіше від Кафи. Мазепа приставив долоню дашком до очей.
— Бачу, бачу: або татарські рибалки їдуть, або що інше.
— А не галера?
— Ні, не галера.
— Та то, дядьку, каїк татарський,— одізвався знизу Олексій Попович, який знову почав нудитися без горілки, хоч недавно й каявся у своїх гріхах, і який уже бачив Крим і зазнав кримської неволі.