Скоро й Січ-мати зникла з очей. Передні чайки були вже далеко, ніби вони надто поспішали в далеку, незнану дорогу. Уся флотилія посувалась по воді тихо, безшумно. Не чутно було ні криків, ні звичних веселих пісень, їх ждала нелегка справа: треба було так обережно пробратися в море, щоб погані й не стямились, як козаки впадуть на них мокрим рядном...
XI
Козацька флотилія щасливо допливла до Кизи-Кер-мена.
Це була невеличка турецька фортеця, що стояла майже біля входу в дніпровські лимани й призначалася, власне, для того, щоб закривати собою Дніпро з його страшними чубатими жителями і не давати їм можливості з їхніми легкими, невловимими, як блискавка, і страшними, як грім божий, чайками випливати в Чорне море, у цей дорогий басейн падишаха з розкиданими по берегах, його такими багатими й гарними містами, як Козлов, Кафа, Трапезонт, Синоп і сам Стамбул — бди-скуче підніжжя тіні аллаха на землі.
На стінах Кизи-Кермена стирчало щось з дюжину чорних гармат, похмурі дула яких, звернені до Дніпра, ладні були щомиті вивергати вогонь і смерть тим зухвалим смертним, що насмілилися б з Дніпра пробратися в заповідний басейн падишаха, в голубе море, назване Чорним тому, що під час бурі на ньому, як запевняв Копичі-паша московського посла Українцева, "стають чорними серця людські". Крім того, біля фортеці з одного берега на другий перекинуто було ланцюги, які перегороджували ріку, а якщо й не могли ділком її перегородити, бо від власної ваги занурювались у воду досить глибоко, і, у всякому разі, глибше, ніж сиділи на воді легкі козацькі чайки, що, наче горіхова шкаралупа пливли майже по поверхні,— якщо, повторюємо, і не могли цілком загородити Дніпра, то завдяки різним поплавкам, прикріпленим до них, і дзвінким металевим брязкальцям попереджали сторожу фортеці, осболиво темної ночі, що ворог крадеться через ланцюги. Тоді гармати, наведені саме на це місце, на загороджувальні ланцюги, робили кілька пострілів, і ворог мав неодмінно загинути під ядрами або піти на дно з усіма своїми чайками раків ловити, як казали запорожці.
Усе це дуже добре знав хитрий батько козацький, старий Сагайдак, і тому заздалегідь ужив заходів.
Він наказав флотилії зупинитися, не доїжджаючи кількох верстов до Кизи-Кермена, біля берега Дніпра, де утворилася ніби природна гавань. Берег вкритий був лісом — старими дубами, осокорами, тополями. Сагайдачний, вийшовши на берег, наказав козакам рубати найгрубіші дерева і тягти їх до води. Дітки узялися пильно до роботи і незабаром повалили на землю кілька десятків дубів і осокорів, що прикрашали незаймані береги цієї незайманої ріки.
— Скільки чайок,—стільки й дубів, дітки!—наказав Сагайдачний.
— Добре, батьку,—відповіли дружно дітки й почали лічити повалені дерева.
— Лічи ти, Хомо!— глузували козаки з придуркуватого, простодушного Хоми.— Ти ж бо з біса добре лічиш!
Хома почав лічити, загинаючи свої оцупкуваті пальці на правій руці:
— Оце раз, оце два, оце три...
Так він щасливо дійшов до двадцяти дев'яти, а там збився.
— Оце двадцять дев'ять, оце двадцять десять, оце двадцять одинадцять...
Вибух реготу перервав його своєрідну лічбу. Хома сторопів і, знай собі, все згинав то той, то другий палець.
— Добре! Добре, Хомо! Лічи далі: двадцять десять, двадцять — люлька, тридцять — кресало...
Знову розлігся регіт.
— Чого гигочете, сто копанок чортів!—гримнув на них старий отаман Небаба.
Нарешті зрубані дуби були полічені. Підійшов старий батько Сагайдак, спираючись на шаблю.
— А тепер, дітки, у воду дуби та прив'язуйте їх легенько до човнів,— наказав він.
— У! З біса ж і хитрий у нас батько, стонадцять кіп!—бурчав сам до себе Карпо, тягнучи з друкарем, Грицьком та Юхимом велетенського дуба в воду.
Коли всі зрубані дерева стягнули в Дніпро, Сагайдачний наказав до кожной чайки прив'язати по дереву, але так, щоб вони пливли не позаду чайок, а поперед них. Потім перепочили, повечеряли на березі, не розкладаючи вогнищ, щоб не видати сторожовим туркам своєї присутності. Незабаром смеркло, настала ніч, темна, вітряна... Подув північний холоднуватий вітер, відомий у запорожців під назвою "москаля".
— "Москаль! нзявся, це нам на руку,— зауважили козаки.
— "Москаль" нас і в море винесе.
Опівночі флотилія рушила далі, але вже так, що кожна чайка йшла майже весло до весла з іншою чайкою,— рухалися лавою, в один або в два ряди. Посувалися вперед надзвичайно тихо: жодне весло не хлюпнуло сонною водою, бо флотилія йшла не на веслах, а просто пливла за течією.
Попереду чайок пливли якісь темні страховища: чи то люди-велетні, чи то звірі, чи то чорні дивоглядні риби... Стирчали з води якісь руки, велетенські пальці на цих руках: це пливли прив'язані до чайок дуби та осокори...
Тихо, незвичайно тихо, хоч би почувся подих чий-не-буд... Тільки дихає "москаль", дихне поривчасто, пробіжить по воді й вщухне...
Десь там, у темряві, заспівав півень: це в Кизи-Кер-мені — турецький півень, а співає він так само, як козацький на Україні. Знов заспівав півень,— це північ... Та й в небі визоріло: он Петрів Хрест, он Чепіга горить, Волосожар... І в Дніпрі з темної води визирають і мигтять зірочки... Одна покотилася по небі і, здається, впала у Дніпро... Застогнав десь пугач...
На одній із чайок, що йде трохи попереду інших, чорніє на носі ніби статуя. Це стоїть непорушно сам Сагайдачний і не відводить очей від оповитої туманом далечини...
Там, попереду, в тому мороці, забрехав собака... Це в Кизи-Кермені турецький собака на вітер бреше, не спиться йому, як і всякому собаці...
Ледь-ледь заблимав попереду вогник... Напевно, у віконечку сторожової башти...
А може, це зірочка... Ні, не зірочка — темніють обриси башти, стін...
Знову порив вітру, "москаль" війнув козакам у потилицю, і знову тихо...
— Весла у воду, стій, ні кроку!— пішло по всій фло-пролунав раптом голос Сагайдачного, але так тихо, що почули тільки найближчі чайки.
— Весла у воду, стій, ні кроку! — пішло по всій флотилії.
І чайки вмент зупинилися. Попереду вирізьблювались темні виступи башти.
Настав вирішальний момент.
— Спускай дуби! Ріж — знову пролунав голос кошового.