— Найпекельнішої, запридуху!—відказав другий.
— Спотикачу, дядька спотикайленка,-—додав третій-Шинкарка метнулася до полиць, дістала, що там
треба, поставила на стіл, збігала потім за медом, котрий так і пінився, як сердитий пан, усе це порозставляла на столі, а тоді відійшла набік і підперла рум'яну щоку рукою.
— Пийте, паночки, на здоров'ячко, та не забувайте вашою ласкою Настю-шинкарочку,— прощебетала вона й уклонилася.
А нетяга все стоїть біля печі, знай, сушить свою обідрану шапку й скоса поглядає на пихатих дуків. Ті почали пити, і знову, всупереч народному звичаю, хоч би один з них почастував бідного гольтіпаку шкл'янкой) меду або чаркою горілки.
По обличчю нетяги майнула недбра посмішка, а він, знай, поглядає на бенкетуючих. У його ясних чорних очах було щось таке, від чого дукам ставало моторошно, горілка не йшла в горло... Дратував їх цей гольтіпака своїм спокійним поглядом; здавалося, що ці очі, очі гольтіпаки, дивляться на них так, як іноді очі значного пана, якого-небудь ясновельможного князя, дивляться на найнужденнішого хлопа...
Не витримали цього дуки, тим більше, що й хміль почав уже вступати їм у голови.
— Гей, шинкарко Горова, Насте молода!—гукнув Войтенко, запишавшись та удаючи з себе великого па* на.— Гей, шинкарко! Нам солодкого меду підливай, а цього козака, пресучого сина, в шию з хати випихай!
— Геть його! Геть!—гримнуа і Золотаренко.— Певно, він, пресучий син, по винницях та броварнях валявся — обсмалився, обшарпався, обідрався та тепер до нас прийшов добувати, щоб у другу корчму нести пропивати.
Гольтіпака на це тільки посміхнувся, а шинкарка, сміючись, підійшла до нього й узяла за чорного чуба.
— Іди, іди, козаче, іди з богом,—реготала вона, тягнучи гольтіпаку, наче вола за роги, а другою рукою помаленьку ляпаючи по потилиці.
Козак, звісно, опирався. Настя реготала й тягла його далі, поки, захекавшись, насилу дотягла до порога. Але далі порога незвичайний гість не йшов: він уперся голими п'ятами в поріг, зачепився реп'яхом у дверях і не йде... Стомилася Настя.
— А цур тобі та пек! Ото бугай який здоровий!— сміялася вона, дмухаючи собі на долоні.— Ох, долоні болять.
Тоді старшому з дуків, Гаврилові Довгополенку, жаль стало нещасного, і він, витягши з кишені гріш і підійшовши до шинкарки, тихенько сказав:
— Ось що, Насте-серце, хоч ти на цих бідних козаків і зла, та все-таки обачна... Коли б ти, серце, збігала в льох та на людський гріш хоч якого-небудь пива
вточила цьому козакові, бідному нетязі, на похмілля живіт його козацький покріпила.
Шинкарка узяла гріш, лукаво усміхнулась і сказала, що напоїть гольтіпаку. Вийшла вона до ванкира і прошепотіла наймичці:
— Біжи, дівко-наймичко, в льох, та візьми коновку четвертну, та наточи пива, але, гляди, не з перших бочок; пропусти ти вісім бочок, а з дев'ятої наточи поганого пива: краще вже його таким нетягам роздати, ніж свиням виливати.
Та молода наймичка була жалісливішою за свою хазяйку. Вона сама зазна'ла нужди і співчувала бідності. До того ж обличчя гольтіпаки здалося їй добрим і гарним, а таких лагідних, промовистих очей під чорними бровами вона ні в кого не бачила. Тому вона не вчинила так, як наказувала хазяйка,— поминути вісім бочок у льоху і наточити з дев'ятої негодящого, кислого пива. Навпаки, узявши грубу, нову, важку четвертну коновку з вушками, вона поминула дев'яту бочку і наточила меду з десятої — найкращого, найміцнішого меду, який тільки був у льоху і який називався "п'яне чоло".
Повернувшись з коновкою в світлицю, наймичка одвернула обличчя від меду, так наче від нього дуже тхне, а тим часом ласкаво підморгнула гольтіпаці й, подаючи йому коновку, вклонилася.
Нетяга, приязно блиснувши своїми чорними очима, узяв з її рук коновку, поволі прихилився до печі, неквапливо покуштував напій, посмакував — переконався, що він чудовий, усміхнувся своєю загадковою посмішкою, щільно притулився губами до коновки й напився досхочу. Перевівши подих, він знов узяв коновку за одно вухо, нахилив її, припав до краю —і стало в тій коновці сухо... Вдарив козакові в голову хмельниченко — "п'яне чоло" справді виявилося п'янким.
А дуки, знай, хиляють.
Раптом нетяга як гепне дубовою коновкою об землю! Удар був такий міцний, що із стола у дуків попадали чарки й пляшки, з печі полетіла сажа, а шинкарка з переляку присіла за шинквас.
— Ох, лишечко!—зарепетувала вона. Бенкетуючі посхоплювалися з лав. Вони були дуже
здивовані.
— Ото дурень!—докірливо сказав Золотаренко.— Мабуть, він доброї горілки не пив ніколи, що його отак і погане пиво розібрало,
1 1 А
Почувши це, гольтіпака випростався, бадьоро підійшов до стола і, дивлячись сміливими палаючими очима на дуків, гукнув:
— Гей ви, ляхове, вражі синове! Ану, посувайтесь до порога, щоб мені, козакові-нетязі, було де на покуті з постолами сісти.
Дуки нерішуче перезирнулися. Нетяга не схожий уже був на нещасного гольтіпаку.
— Геть, дуки-срібляники!— повторив він свій наказ.
Дуки бачили, що такого п'яницю та силача не подужаєш, що він може і в них коновкою пошпурити, і визнали за краще посунутися, дати за столом місце цьому розбишаці.
Шинкарка теж принишкла й здивовано поглядала на чудернацького гостя. Наймичка виглядала із ванькира, намагаючись стрінутися з його сердитим поглядом:
Нетяга тим часом сів за стіл на покуті, одсунув від себе чужі чарки та пляшки й витяг з-під своєї рогозової опанчі щирозлотного обушка.
— Гей, шинкарко!— гукнув він, кладучи свою за-ставщину на стіл.— Цебер меду за цей обушок!
Перелякана недавнім грюкотом, шинкарка не знала, що їй робити, і запитливо поглядала на дуків, боячись зустрітися з сердитим поглядом нетяги.
Дуки, посміхнувшись, перезирнулися.
— Не давай йому, Насте,— сказав нарешті Войтен-ко,— не викупить він у тебе сеї заставщини, поки не буде в нас воли поганяти або в тебе груби топити.
Тоді гольтіпака, не кажучи й слова, розпустив свій пояс з хмельових батогів, розстебнув широкого шкіряного череса, що був під рогозовою опанчею, труснув ним,— і з нього посипалися блискучи червінці, що так і устелили собою весь стіл.
Картина швидко змінилася.
Шинкарка ахнула й перехилилась усім тілом через шинквас. Гарні очі її засвітилися жадобою, губи затремтіли. У дуків, як побачили вони таку купу золота, і хміль з голови вилетів. Вони кинулися навперебій догоджати гольтіпаці.