— А як сей поріг іменується?— звернувся, трохи заспокоївшись, пан дяк до сивоусого козака, що кресав огонь для своєї непокірної люльки.
— Та се Кодак, пане дяче,— пробурмотів той, заходившись коло своєї люльки.
— І багато ж їх ще буде?
— А! Сто копанок! От чортова...
— Невже-бо сто? Не може того бути!
— Та не сто! Ото, дяче, вигадаві
— Але ж ти сам сказав — сто...
— Тю! То в мене така примовка — сто копанок чортів.
Усі чайки переправилися через Кодак щасливо, і течія швидко понесла їх до інших, менш небезпечних порогів і заборів.
Пан дяк, трохи заспокоївшись, знову вмостився на килимі поруч з другим московським чоловіком, з якого щойно сміялися козаки, ніби він з переляку стояв рачки; а сивоусий козак запаливши нарешті свою неслухняну люльку, примостився біля них навпочіпки і повіз розмову з московськими людьми.
— То ви, кажете, нового царя собі обрали?
— Аякже, нового.
— А кого ж ви обрали?
— Божою милостю Михайла Федоровича Романова, благоквітучий паросток благородного кореня.
— А як же ви з царевичем?
— Яким царевичем?
— Аз Івашком, Дмитрієвим сином?
— А"! Ото вигадав! Випортком тим розстриги?
— Еге! Який він розстрига?
— Та розстрига справжнісінький.
— Ну хоч і розстрига, а все ж був царем... А в нього ж тепер син...
— Син! Усім відомо, що Гришку-лиходія вбили весною в минулому у сто чотирнадцятому році, а той Іваш-ко-випорток народжений Маришкою-лиходійницею у сто сімнадцятому році... Та невже вона три роки в утробі носила? Га?
Козак тільки свиснув:
— Ф'ю!.. Ну, це справді довго — три роки.
— Отож-бо й воно! Та чорт її, лиходійницю, знає, від якого розбійника вона ощенилася — чи від тушинського розбійника, чи від якого іншого царка-розбійни-ка, чи від Івашки Заруцького, а може, й від пана польського,— розбери її там...
— Ну й ну! А кажуть, подончики за нього стали?
— Пусте! Він нині з Маришкою в Астрахані, чувати, і його, кажуть, незабаром спіймають.
Сказавши це, московський чоловік мимоволі зупинився і злякано поглянув навколо. Він помітив знову незвичайний рух серед веслярів і почув зловісний шум води. На поверхні Дніпра знову заскакали біленькі зайчики, а нижче пінилася й вирувала скажена ріка. Великий довгошиїй птах з довгими ногами, схожий на чаплю чи на журавля, перелітаючи через Дніпро і налетівши на вируючий гребінь, злякано шарахнув убік і безладно замахав у повітрі своїми незграбними крилами. Попереду безстрашні стрижі так і черкали крильцями та ніжками поверхню оскаженілої ріки.
— До стерна, соколята!— почувся знову гучний голос стерничого.
Московський чоловік знову вчепився у кочет. Його товариш у голубому охзбні з червоними китицями припав до сидіння. Чайка здригнулася, нахилилась, ткнулася носом... Дніпро, здавалося, дзвенів...
— Сурський — це два пороги,— сказав сивоусий козак, ніби потішаючи московських людей,— а незабаром Лоханський і Звонець.
Справді, скоро поминули пороги Лоханський і Зво-нецький з тою ж осторогою. Та попереду лишалося їх ще багато, і найстрашніший з них — Ненаситець.
Дніпро, хоч і який зараз страшний, був надзвичайно гарний. Цього не могли не помітити московські люди, яких служба царська закинула послами в цю дивну черкаську сторону. Нічого схожого на цю ріку вони не бачили у всій Московській державі, хоч і поблукали там по всіх усюдах. Та й які в них ріки, особливо Під Москвою! Нікчемні, непутящі. Ще туди-сюди Ока-ріка, а все ж не така, як Дніпро. Бачили вони й Вблхов-ріку в Новгороді, і ріку Велику р Пскові: тільки й слави, що Великою називається, а великого в ній нічого немае. Волга — це справді велика ріка: велика і широка, наче те море; недарма про неї пісні складають, морем Хвалинським називають: богатирська ріка, що й казати— велетень. Бачили вони і Єнісей, і Об — великі ріки, гарні, тільки холодні, непривітні... І все ж Дніпро кращий,— вельми гарний! Але й страшний...
Попереду щось реве все грізніше й грізніше... І Тя-гинський поріг проскочили, а попереду знов реве...
— А це що реве там, пане отамане?
— То Дід реве.
— Який це дід?
— Дід. Ненаситець... У! Здоровенна горлянка...
— А що, гірший за всіх?
— Та найгірший... Такий татарюга!
Попереду з'явилися зубчасті скелі, що пасмом про-стяглися від одного берега Дніпра до другого. Вода, стиснута камінними велетнями, виривалась і кипіла, щоб знову ще з більшою швидкістю впасти з висоти в безодню. Стояло таке ревище, що не чути було голосів стерничого й веслярів. Над самим порогом здіймалася водяна пара, і в ній яскріла й мінилася веселка.
По тому, як ішла чайка, відчувалося, що її несе надзвичайно швидка течія. Чайка навіть не здригалася — не встигала. Усі робочі сили її — стерничий отаман, вес лярі й решта козаків,— як клешні, вчепилися в довге, з широкою лопаттю правильне весло. Голосу отамана не чути було, а видно було лише його рот, який щохвилини розкривався під рудими вусами, і очі, що втупилися кудись уперед, в одну цятку... Цятка та — фатальний прохід, страшна паща між камінними зубами: треба було спрямувати чайку в цю пашу, в саму її середину, щоб не черкнутися об гостре бокове каміння...
Сивоусий козак, поглянувши на московських людей, показав на небо, ніби кажучи: "Ну, москалі, моліться,— одна надія на небо..."
Москалі зрозуміли його німу мову і впали на коліна-... Тиха, лагідна, хоч і брудна, Москва-ріка в цю мить здалася їм такою дорогою, що вони ладні були проклинати той нещасливий день і ту годину, в яку покинули береги свого рідного, священного Иордана... Хіба ж для того вони хрестились у святій воді Москвн-ріки, щоб загинути в цій клятій черкаській ріці?.. А у них же там жінки, діти, родичі... Не бачити їм уже рідного краю...
Чайка здригнулась, провалилася кудись. Вони попадали й заплющили очі... їх облило водою... "Ох! Господи! Прийми дух мій з миром..."
Усе загинуло, всьому кінець, вони потонули.
— Вставайте, панове москалі! Молітесь богу! Проїхали Ненаситець!— пролунав раптом над ними знайомий голос.
Вони лякливо розплющили очі: сивоусий козак сидів на залитому водою сидінні й кресав вогонь... Страшна водяна гора біліла, і пінилась, і ревла далеко позаду... А на тому водяному гребені тільки чорніли та пірнали інші чайки, які переправлялись ще через страшний поріг... Тут вони помітили, що на правому березі ріки, біля самої води і на кручі, ліпилося кілька куренів і хаток, а коло води стояли люди і махали шапками. Біля самого берега були прив'язані невеличкі човни-душогубки, а деякі з двома чи трьома гребцями в них хиталися на воді недалеко від берега.