VI
У той час, коли вельможні пани бавилися в палаці князя Януша Острозького, розмовляючи про свої панські права, під горою, на виїзді з Острога, на подвір'ї заможного Острозького городянина Омелька, на прізвисько Дряпкиця, теж у холодку, під повіткою, сиділи хлопи й теж розмовляли про свої хлопські справи. Чимале подвір'я було заставлене різним господарським реманентом: плуг з перекинутим догори лемешем і одним колесом без обода, чумацькі вози з мальованими ярмами, грубі, з суцільного в'яза, колеса, мазниці з дьогтем, вила й граблі, поставлені в ряд попід тином,— усе це стояло на задній частині подвір'я, де порпалися в соломі кури з курчатами, рохкала свиня з численним сімейством, а півень, гордо виступаючи і поглядаючи то одним, то другим оком на небо, застерігав раз у раз свою родину особливим криком від шулік, що ширяли в небі. На передній половині подвір'я, ближче до хати, побіленої і підмальованої біля вікон і призьби жовтою глиною, розкинувся вишневий садочок, у якому яскріли пишні квіти маку, горицвіт, васильки, нагідки, жовтий дрок і жовті головаті соняшники. Праворуч від воріт розташувались комори, повітки, стайні з колесом, настромленим на жердину: на цьому колесі чорніє величезне гніздо бусла, з якого виглядають довгоносі, з довгими шиями бус-ленята, очікуючи матір, що походжає по той бік Горині у високій прибережній траві. Під стріхи комор і з-під стріх з писком снують ластівки й горобці, які спритно ха-хапають усяку кузьку і комашню, що виграє на сонці, і несуть своїм горлатим і ненажерливим дітям. А за ними, ховаючись у зелені віниччя й калачиків, що подекуди устелили двір, пильно стежить сірий з білими грудьми кіт, якого можна було б прийняти і зовсім за мертвого, коли б часом не блискали з-за зелені його фосфоричні очі та не ворушився кінчик зрадницького хвоста.
Осторонь від усього цього, в затінку, під повіткою, де сидів сам Омелько і з сім'єю і декотрими із сусідів, лежав, витягши передні лапи, друг дому — кудлатий Рябко, надзвичайно розумний пес, про якого Омелько не раз, бувало, казав гостям: "Такий розумний собака, такий розумний, тілько що "оченаша" не знає". Рябко, постукуючи своїм кудлатим у реп'яхах хвостом по землі, здавалось, уважно слухав, що говорилось під повіткою, і виявляв на своєму собачому обличчі жваву радість, коли Омелько розповідав про щось, як йому здавалося, веселе.
А старий Омелько, сивий, з сивими, підрізаними над верхньою губою вусами,— підрізаними для того, щоб вони, гаспидські вуса, йому, Омелькові-шевцеві, не заважали, брати в зуби дратву,— Омелько, сидячи під повіткою на маленькому триногому дзиґлику і постукуючи шилом об чобіт і колодку, що лежали в нього на колінах, шив козацький чобіт і весело просторікував, допікаючи, очевидно, одному високому, з блідим, виснаженим обличчям парубкові, який сидів верхи на голоблі.
— І якого ж біса ви там друкуєте у вашій друкарні?—допитувався Омелько, просиляючи дратву в прокол, зроблений шилом.
— Та книжки, дядьку, друкуємо,— відповів, усміхаючись, парубок.
— Які там книжки?
— Усякі, дядьку.
— Овва! От сказав! Усякі! Книга — це не чобіт... От я так усякі чоботи шию — і козацькі, здоровенні, і дитячі, маленькі: все одно це буде чобіт. А книги, небоже, гай-гай! Буває книга добра, православна, буває і погана, католицька. Ось воно як.
— "Вертоград словесний" друкуємо...
— Ну, коли вертоград, то це що-небудь добре.
— Та ще "Лестницу духовную".
Трохи осторонь від цих співбесідників біля складеного з чотирьох цеглин маленького горна сидів молодий вусань. Він тримав над вогнем велику залізну ложку з дерев'яним держаком: це він розтоплював свинець у ложці для лиття куль. На колінах у вусаня лежала формочка для куль — щось схоже на обрубані ножиці, і тут же стояла миска з водою, в якій мали охолоджуватись кулі. Нагрівши залізну ложку й розтопивши свинець, він, перехрестившись, почав наливати його у формочку. Вода у мисці хлюпнула — то куля впала у воду.
— Перша куля во ім'я отця!—урочисто промовив вусань.
— Амінь!— підтвердив Омелько, моргнувши вусом. Молодий парубок, котрий розповідав, які книги вони
друкують в острозькій друкарні, підійшов до вусаня, щоб подивитись на лиття куль. Підійшов і зацікавився цим ділом Рябко і, помахуючи хвостом, почав обнюхувати миску.
— Друга куля во ім'я сина!—казав далі вусань.
— Ще амінь!—підтвердив Омелько.
— Третя куля во ім'я дуй а святого!
Вусань перебрав усіх відомих йому святих — і богородицю, і покрову окремо, і святую п'ятінку, і Миколу і Івана Головосіку, і святого Юрка — і усім їм відлив по кулі.
— А добрячі кулі?— спитав молодий парубок, виловивши з води одну кулю й роздивляючись її.
— Добрячі, брате, такі добрячі, що в саме око битимуть,— усміхнувся вусань.
— Авжеж! І свинець добрячий!—— усміхнувся й собі парубок.— Свинець учений, письменний.
— Як письменний?—здивувався Омелько, виймаючи з рота дратву.
— А таки письменний, дядьку,— загадково посміхався парубок,— цим свинцем польські книги друкували.
Парубок витяг з кишені кілька чорних смужок і показав їх на долоні старому Омелькові. То були друкарські літери. Молодий високий парубок, на ймення Хведь-ко, був складачем у славнозвісній тоді друкарні князів Острозьких в Острозі,— в друкарні, видання якої, особливо церковні книги, ціняться тепер дуже дорого. Хлоп Хведько, що став складачем не по своїй волі, а за наказом старого князя, який брав з острозької школи у свою друкарню кожного, кого його ясновельможності забажалося взяти, не відчував ніякої схильності до друкарської справи. Сидіти або здебільшого— стояти перед ящичками, з літерами в похмурій тюрмі, якою здавалась друкарня, з ранку до ночі цокати остогидлими літерами і водночас думати про зелений ліс, про поле, про волю, про козакування і внаслідок цього через неуважність хапати не ту літеру, яку треба, замість буки ставити како, і замість како —іжицю, і за це діставати ляпаса або вуходранку, а то й києм по спині від справщика чи від пана ревізора — усього цього було цілком досить, щоб зненавидіти чортову друкарню. Хведько мріяв про Запорожжя, а тут набирай "Духовний вертоград" або "Лестницу до раю". Йому остогидли ці "вертогради" й "лестницы", але найбільш остогидли літери. І от він почав потихеньку тягати їх з друкарні й давати козакам на лиття куль. Але Хведько чинив у даному разі з розбором: він не чіпав своїх, слов'янських літер, якими друкувались церковнослов'янські книги,— Хведько несвідомо став прибічником кирилиці,-—а тягав він прокляту латиницю та лядщину — шрифти латинський і польський—і віддавав їх на козацьку справу.