— А вам, діду, не лячно так самому в лісі жити?
— От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж мені боятися? Я із цього лісу вже двадцять п'ять літ не виходжу, і тут мені так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще і другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени — по мед і овочі; весною — по шкури. Привезе мені полотна, солі, тютюну, пороху та олова, борошна на паляниці, сухарів. Чого ж мені більше треба? А коли б лихий чоловік трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вірні собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лісі гарно живеться. Ні зимою, ні літом мені не вкучиться. Взимі мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра підемо на лови, лише прилагодь багато добрих стріл, то заведу тебе в таке місце, що не жаль буде труду. А літом, то в мене так, як у божім раю, самому Адамові не було краще. Ех, коли б побачили! Як ліс стане зеленіти, як трава зацвіте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж відмолодію. Справді, тоді й людей не хочу. Навештався я по божому світу, був на возі і під возом, усячини надивився, а тепер відпочиваю та Богові милосердному дякую, що мене в той рай завів.
— Де ж ви, діду, бували?
— Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сіно на долівці. — Бував на Запорожжі, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я і в тяжкій неволі бусурменській, лише слава Богові, що не довго, бо вдалося мені втекти, поки на місце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Січі, то поспитайте старих січових дідів за Ониська Печеного... Що я тепер? Старий гриб, а тоді я молодець був, та що й говорити? Потому я з козаками на море ходив...
— А скільки вам, діду, років буде?
— Скільки мені буде, я того не знаю, скільки мені є: вісімдесят минуло і на перший пішло.
— Молодший від нашого дідуся, — каже Марко до Петра.
— А твій дідусь хто такий?
— Далеко звідсіля, аж під Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто років, як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом звався, не знать, чи ще живий?
— Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому небесне... Жмайлів я знав на Запорожжі кількох. У мій час було їх на Запорожжі кілька. Та не кожний там і Жмайлом мусив зватися. Запорожці такий химерний народ, що кожному своє імення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мій батько звався Залужний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не відпросишся і не відкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще більше при своїм будуть стояти. Ось із чого мене Печеним прозвали. Пішов я раз з козаками в Крим. Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене піймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що і як, скільки козаків прийшло. А я начеб води в рот, — нічичирк. Хіба ж своїх буду зраджувати? Тоді стягнули з мене сорочку та давай припікати розпаленим залізом. Шкварчало моє тіло, а я затяв зуби та й мовчу. І були б мене на смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася... Як мене так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомін та стукітню наших... Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили... Довго я лічився з ран, але таки не пропав... І тоді прозвали мене Печеним.
— Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила...
— Еге ж! Побратим мене виручив... От був товариш, щиріший рідного брата... Царство йому небесне! У морі потонув, а я остався.
Старий присів біля печі, порпав ціпком огонь і важко задумався. Дивився старечими очима на грань, може, там кого із своїх знайомих у своїй уяві побачив...
— Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я неграмотний, але мені здається, що в Господа милосердного є така книга, де всі люде списані і кожному приписана доля, від якої не втечеш, не встережешся. Так цьому й бути. Тому-то наші запорожці нічого не бояться — що мав бути, то й буде. Козак — то так, як муха: бринить, літає, веселиться, аж поки в мед не впаде...
— Або в дьоготь, — добавив Петро.
— Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
В хаті стало гаряче, мов у парній. Хлопці роздяглися до сорочок. Довгенько ще вніч балакали. Петро став розказувати, які тепер на світі порядки, та старий йому перебив:
— Не хочу слухати ні про людей, ні про їхні порядки, вони були і будуть все однакові, досить мені їх. Ти краще переказуй мені молитву "На сон грядущий", а то далі забуду все.
Петро став говорити молитву, а дід повторяв за ним кожне слово.
В хаті стало тихо. Всі позасинали. На дворі інколи собаки гарчали, коли під спліток який звір приближався.
Вранці старий заварив кулешу і побудив хлопців. Вони хотіли зараз вибиратися в дорогу.
— Ого! Так мені гостину відплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед весною не пущу. Слава Богові, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки інколи за миром божим скучаю і хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.
— Нам, діду, пильно на Січ...
— Гадаєш, що Січ он там, за оплітком, або край цього лісу? Ще, небоже, не одну паляницю треба буде з'їсти, заки туди дістанешся.
— Хіба ж воно так далеко?
— А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тоді, як я схочу, то покажу і дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечір знову до моєї зимівки завернете...
— А то ж як?
— А так, що я вас зачарую і колесом будете їздити... я характерник... — старий став сміятися. — Може, ви, школярі, й не знаєте, що воно таке характерник?
— Характерник — то такий козак, що із всякої халепи може себе вирятувати... що його куля не береться...
— Ось-бо то й є.
— Що з чортом знається...
— О, то вже неправда. Хіба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник і чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапі їздить. А при тім він Богові молиться, в церкву ходить, людям добре творить... Ось який характерник, і про таких я знав... А коли в мене ще останете, то і про тих характерників, яких я знав на Запорожжі, розкажу вам.