— Буде вечеря, якої ми давно не їли.
Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати. Поїхали далі, шукаючи місця, де би їм переночувати. Була тут невеличка полянка, окру-жена ліщиною і терням.... Тут здавалося їм найліпше. Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею ліщини, а Петро патрошив цапа. Незабаром загорівся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта, застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо припікалося й розносило приємну воню. Тим часом коні зачали порпати копитами за сухою травою. Хлопці так запряталися своєю роботою, так пильно їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них підійшов чоловік і гримнув над головою:
— А якого біса шляєтеся по моєму лісу?
Хлопці схопилися з місця, мовби хто над ними стрілив. Біля них стояв чоловік у короткій кожушині й постолах, пообвиваних ганчірками. На голові стирчала кінчаста татарська бараняча шапка. На плечах — рушниця, а за мотузяним поясом — довгий ніж.
— А ти, чоловіче, якого біса зачіпаєш поночі добрих людей та не даєш спокійно повечеряти? Це такий твій ліс, як і наш.
Петро стояв, держачи на тичці недопечене м'ясо.
— Ти, жовтодзьобе, я тобі зараз покажу, чий це ліс! — кричав старий, хапаючи за рушницю. Петро вмить відкинув тичку, вихопив із-за пояса пістоль і натягнув молоток.
— Не рушся, — гукнув, — а то далебіг уб'ю!
Старий пристав на хвилю здивований, а далі став сердечне сміятися.
— От, козаки, молодці! Далебіг я лише вас налякати хотів. Бачу — школярі якісь, втікачі, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посміюся, — а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Він наставив на Петра обі руки. Петро встромив пістоль за пояс і приблизився до старого.
— Ну, а ти чого став, як намальований? — каже старий до Марка. — Бери печеню та вінчай пекти, бо на снігу ледве чи спечеться і я з вами повечеряю, коли мене не проженете...
— Милості просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снігу, прикучнув до вогню і став гріти руки.
— Одного не можу я зміркувати: звідки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрілу не чув.
— Це таке, що голосу не видає, а стріляє певно, — каже Петро і показав дідові свій лук. Старий став оглядати цапа.
— Мистець, далебіг, мистець, поцілив в саме серце. Ну, ну... та-бо й лук — якась панська штука.
— Він птицю на льоту з лука поцілить, — прихвалював побратима Марко.
— Ну, хлопці, лагодьте мерщій вечерю, та ходіть спати до мене у мій зимівник.
Петро врізав ще м'яса і поклав на грань.
— То у вас, діду, десь тут недалеко зимівник?
— Є зимівник, і пасіка, і стайня, буде і вам, і вашим коникам безпечно. Сиджу в самоті, та хіба що деколи гість трапиться.
— Ви, діду, певно із запорожців, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
— Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школі, десь там щось провинилися та тепер втікають...
— Чому ж зараз говорите: провинилися...
— Авжеж, бо зимою втікаєте. Коли б не те, заждали би до літа так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.
За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дід вийняв ще з торби кусок паляниці та обділив усіх.
— Тепер пора в дорогу, незадовго й північ буде.
— А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то підбилися.
— Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лісі так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кіньми? Останеться сідло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрі люде просять, а то певно того пожалуєш.
Хлопці зібрали свої статки, забрали решту м'яса і, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.
Той ліс показався дуже великим, йшли більше години, а краю не було. В такім лісі можна справді пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту і частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий відчинив ворота, придобрив собак, і подорожні пішли туди за ним. Недалеко воріт стояла хатина, обведена загатою з лісової трави. Біля неї стояла клуня. До неї завели коні, яким старий заніс оберемок сіна. За той час дві собаки вовчої породи обнюшили подорожніх зі всіх боків і стали лащитися. Одна таки підскочила і лизнула на привітання Марка по лиці.
— Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то і не пікнув.
Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.
— Вітайте мені, любі гості! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.
Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця — усе з простих дощок. Над столом — образ богородиці, а доокола нього повішана в порядку зброя: шабля, пістолі, дві турецькі рушниці. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвів у печі вогонь та став подорожніх приймати, чим хата багата. Приніс із погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.
— Будь ласка, споживайте здорові та напийтеся, лише за горівку вибачайте, бо її не маю.
— Не дуже-то і нам за нею банно '.
— Ну, коли так, то ладно. Деколи і у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.
— Хіба ж сюди купці заходять?
— А заходять, — я з них живу, продаю їм мед, шкури, віск.
— Які шкури?
— Та вже ж, що не з мишей, а звірячі. Є лисячі, вовчі, ведмежі, сарнячі, оленеві, — звіра тут досить. Від них я купую всіляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, — що треба.
— А цей ліс чий?
— Що ж тобі казати, коли не віриш. Казав, що мій, а ти за пістоль хапаєш. Вгадай сам, чий він.
— Не тому я за пістоль хапав, — оправдувався Петро, — а то не знав я, який ви чоловік, а ми все маємося на осторозі.
— Що й казати, — обзивається Марко, — ми все погоні виглядаємо.
— Погоні? А звідкіля?
— З Острога, від князя...
— Смійтеся з того, кому б там хотілося зимою за втікачами ганятися? Коли б ти і кріпаком був, та від пана втік, то ще не важилися би. Зима — не мама. Вони вас вже і так за пропащих вважають, і як у вас був який приятель в Острозі, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.