Сагайдачний

Страница 36 из 208

Чайковский Андрей

— Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.

Другого дня вранці попрощались із старим, подякували за хліб-сіль і поїхали.

Старий дав їм багато харчів на дорогу, нав'язав сіна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рідних синів, розповів їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, він зняв з стіни ікону богородиці і благословив їх у дорогу, достоту так, як дід Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.

— Поклоніться від старого Ониська матері Січі та Дніпрові-Словутиці, і мене пом'яніть у ваших молитвах!

— Оставайте здорові, діду!

Зразу їхали лісом, поки знову не опинилися в чистому полі без краю.

— Жаль мені цього зимівника, та й старого діда. Ти завважав, що він прощав нас так, як наш дідусь?

— Його благословення піде вслід за нами, — каже Петро, — бо він богобоязливий, праведний чоловік.

— Коли б я почував себе безпечним, я увесь вік звідсіля не рушився б. Так тут гарно жити...

— Добре так жити старому, що вже покінчив зі світом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у світ, між людей розуму добути та слави нажити. Старі люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта, Молодий, хоч вірить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, інакше не може бути, бо світ звівся б нінащо. Старий Онисько лишається в своєму лісі при пасіці, бо він уже своє відробив. Тепер черга на молодих, поки знову не доведеться лягти за піччю. Ми призначені до діла, до слави...

Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути було у воздусі вологість. Сонця не видно стало. Довкруги стало темніти. А далі почав падати грубими пластами сніг. Зразу рідко, а відтак щораз густіше. Хлопці нагодували коней, перекусили, що було в торбі, і поспішали щосили далі. Онисько розповів їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й шляху не збитися? Сніг падав щораз густіше, а далі завелася хуртовина. Мело снігом з усіх боків, що на кілька кроків нічого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарешті простогнав Марко:

— Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снігу загинемо.

— Не говори так, Марку! Бог-батько... От краще ми помолимося... Щира молитва із дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що знайшли захист один і другий, знайдемо ще...

Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.

Снігу нападало багато. Коні cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снігу.

— Мені страшно пече рана, — говорив Марко, — до сідла обтер.... Може би, ліпше пішки йти?

— Куди? Все ж, що кінь на чотирьох ногах, то не чоловік на двох.

— Онисько говорив, що тут ніякої оселі близько не буде.

— Хіба ж ми вже від Ониська близько? Цілу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутір.

Та Петро сам не вірив у те, що говорив. Він говорив на те тільки, щоб свого побратима не тривожити, але й потішити.

— Петре!

— А що?

— Чи ти пам'ятаєш наші Кульчиці?

— Як таке можна забути?

— Я вже там ніколи не буду... — і він зітхнув важко.

— Не говори! У всім воля Божа, не бути тобі, то й мені не бути.

— Я прочуваю мій кінець. Мені привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, під якою твій покійний батько поляг... Гм... Бачу і старого дідуся Грицька: стоїть з образом, як тоді, коли нас прощав... він таки мене кличе, їй-богу!

— Тобі, Марку, так привиджується, то все так буває під снігову пору.

— Сам не знаю. А чому тобі не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тіло завмирає, а душа освободжується і тому бачить таке, якого чоловік здоровий не видить.

— Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут ні Кульчиць, ні оболоння, бо це зі сто миль звідсіля! — жартував собі Петро, хоч йому ні раз не було до жартів, бо від слів Маркових його проймало жахом, тривогою.

Він боявся ще одного, про що Маркові не згадував: коли б так тепер надбігла тічка вовків, тоді було б їм амінь.

Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний сніг безупинно його обліплював. У висках бив живчик, наче молотком.

— Ти, Марку, нездужаєш...

— Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбірській церкві, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?

— Певно, що маю... Владика говорив, що він нас від усякої біди вирятує.

— Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.

— Це в тобі так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася...

— Молитися буду, щоб Господь гріхи простив, мені вже не жити...

— Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.

— Мені вже загибати, так загибати. Оцим гріх свій спокутую. Я ж вбив чоловіка. Але чого ти зі мною гинеш? Ти ні в чому не повинен, тобі би тільки жити... А мені все одне, чи на шибениці повиснути за вбивство, чи в снігу закостеніти, може, так і краще...

А тим часом курява не вгавала, але ще більше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Він втратив усю надію.

— Пропало! — крикнув Марко в передсмертній розпуці. — Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю... Лиши мене тут, а сам втікай, рятуй себе! Я вже не можу на коні всидіти. Рана огнем пече, я мушу злізти з коня, а йти нездужаю... А як вернеш у наші Кульчиці, так постав мені під церквою на цвинтарі хрестика.

— Марку, не говори небилиць, забороняю тобі це.

Надворі стемніло зовсім. Метелиця не вгавала, а снігу насипало по коліна. До того взявся ще сильний вітер, що кидав масою мокрого снігу на всі боки й заліплював очі та запирав духа.

— Бачиш, Марку, зараз буде кінець біді, цей вітер геть розжене снігову хмару й випогодиться.

Марко мовчав. Коні страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх підганяти. Петро став стиха відмовляти передсмертні молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокіл до лету, та крила передчасно підломило.

В тій хвилі кінь Марка спотикнувся й упав зразу на передні коліна, а опісля повалився в сніг боком, застогнав і простягся. Петро скочив зі свого коня й з бідою витягнув Марка з-під неживого коня.