— Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.
Другого дня вранці попрощались із старим, подякували за хліб-сіль і поїхали.
Старий дав їм багато харчів на дорогу, нав'язав сіна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рідних синів, розповів їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, він зняв з стіни ікону богородиці і благословив їх у дорогу, достоту так, як дід Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.
— Поклоніться від старого Ониська матері Січі та Дніпрові-Словутиці, і мене пом'яніть у ваших молитвах!
— Оставайте здорові, діду!
Зразу їхали лісом, поки знову не опинилися в чистому полі без краю.
— Жаль мені цього зимівника, та й старого діда. Ти завважав, що він прощав нас так, як наш дідусь?
— Його благословення піде вслід за нами, — каже Петро, — бо він богобоязливий, праведний чоловік.
— Коли б я почував себе безпечним, я увесь вік звідсіля не рушився б. Так тут гарно жити...
— Добре так жити старому, що вже покінчив зі світом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у світ, між людей розуму добути та слави нажити. Старі люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта, Молодий, хоч вірить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, інакше не може бути, бо світ звівся б нінащо. Старий Онисько лишається в своєму лісі при пасіці, бо він уже своє відробив. Тепер черга на молодих, поки знову не доведеться лягти за піччю. Ми призначені до діла, до слави...
Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути було у воздусі вологість. Сонця не видно стало. Довкруги стало темніти. А далі почав падати грубими пластами сніг. Зразу рідко, а відтак щораз густіше. Хлопці нагодували коней, перекусили, що було в торбі, і поспішали щосили далі. Онисько розповів їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й шляху не збитися? Сніг падав щораз густіше, а далі завелася хуртовина. Мело снігом з усіх боків, що на кілька кроків нічого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарешті простогнав Марко:
— Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снігу загинемо.
— Не говори так, Марку! Бог-батько... От краще ми помолимося... Щира молитва із дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що знайшли захист один і другий, знайдемо ще...
Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.
Снігу нападало багато. Коні cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снігу.
— Мені страшно пече рана, — говорив Марко, — до сідла обтер.... Може би, ліпше пішки йти?
— Куди? Все ж, що кінь на чотирьох ногах, то не чоловік на двох.
— Онисько говорив, що тут ніякої оселі близько не буде.
— Хіба ж ми вже від Ониська близько? Цілу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутір.
Та Петро сам не вірив у те, що говорив. Він говорив на те тільки, щоб свого побратима не тривожити, але й потішити.
— Петре!
— А що?
— Чи ти пам'ятаєш наші Кульчиці?
— Як таке можна забути?
— Я вже там ніколи не буду... — і він зітхнув важко.
— Не говори! У всім воля Божа, не бути тобі, то й мені не бути.
— Я прочуваю мій кінець. Мені привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, під якою твій покійний батько поляг... Гм... Бачу і старого дідуся Грицька: стоїть з образом, як тоді, коли нас прощав... він таки мене кличе, їй-богу!
— Тобі, Марку, так привиджується, то все так буває під снігову пору.
— Сам не знаю. А чому тобі не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тіло завмирає, а душа освободжується і тому бачить таке, якого чоловік здоровий не видить.
— Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут ні Кульчиць, ні оболоння, бо це зі сто миль звідсіля! — жартував собі Петро, хоч йому ні раз не було до жартів, бо від слів Маркових його проймало жахом, тривогою.
Він боявся ще одного, про що Маркові не згадував: коли б так тепер надбігла тічка вовків, тоді було б їм амінь.
Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний сніг безупинно його обліплював. У висках бив живчик, наче молотком.
— Ти, Марку, нездужаєш...
— Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбірській церкві, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?
— Певно, що маю... Владика говорив, що він нас від усякої біди вирятує.
— Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
— Це в тобі так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася...
— Молитися буду, щоб Господь гріхи простив, мені вже не жити...
— Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
— Мені вже загибати, так загибати. Оцим гріх свій спокутую. Я ж вбив чоловіка. Але чого ти зі мною гинеш? Ти ні в чому не повинен, тобі би тільки жити... А мені все одне, чи на шибениці повиснути за вбивство, чи в снігу закостеніти, може, так і краще...
А тим часом курява не вгавала, але ще більше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Він втратив усю надію.
— Пропало! — крикнув Марко в передсмертній розпуці. — Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю... Лиши мене тут, а сам втікай, рятуй себе! Я вже не можу на коні всидіти. Рана огнем пече, я мушу злізти з коня, а йти нездужаю... А як вернеш у наші Кульчиці, так постав мені під церквою на цвинтарі хрестика.
— Марку, не говори небилиць, забороняю тобі це.
Надворі стемніло зовсім. Метелиця не вгавала, а снігу насипало по коліна. До того взявся ще сильний вітер, що кидав масою мокрого снігу на всі боки й заліплював очі та запирав духа.
— Бачиш, Марку, зараз буде кінець біді, цей вітер геть розжене снігову хмару й випогодиться.
Марко мовчав. Коні страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх підганяти. Петро став стиха відмовляти передсмертні молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокіл до лету, та крила передчасно підломило.
В тій хвилі кінь Марка спотикнувся й упав зразу на передні коліна, а опісля повалився в сніг боком, застогнав і простягся. Петро скочив зі свого коня й з бідою витягнув Марка з-під неживого коня.