Сагайдачний

Страница 29 из 208

Чайковский Андрей

Тепер уже Петро не потребував коло нього сидіти, бо лікар приходив щоднини і доглядав його. За кілька днів — Марко став уже виходити та проходжуватися.

Однієї ночі Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Січ помандрують, не міг заснути пізно вніч. Ніч була ясна й морозна. Місяць світив крізь вікна та від дерев, що стояли перед вікнами, виписував різні фантастичні малюнки по долівці. В бурсі усі спали. Чути було спокійний віддих молодих грудей. За піччю цвіркотів цвіркун. На замковім годиннику вибила одинадцята година.

Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвір і полюбуватися чарівною ніччю. Він одягся, накинув на себе кожушину і вийшов потихеньку до сіней, а звідсіля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Білолиций плив спокійно по небесному просторі, мерехтіли зорі, а по замерзлім снігу блищали мільярди іскор, начеб хто діамантів насипав.

Марко відітхнув повною груддю свіжим морозним повітрям, і на душі в нього стало легше. Забув за злидні, що йому недавно лучились, забув заподіяну кривду. Йому стало весело, і він став проходжатись по огороді. Ходив так довшу хвилю і не помітив, що його хтось слідить. Із бурси вийшла за ним якась людина і стала за углом. У неї в сутіні світилися очі, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.

"Тепер певно засну по тім проході". Зайшов аж під вікна ректора. Там було темно. Він завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустріч диякон Артемій. Вийшов із сутіні на світло місяця. Марко так налякався цієї нежданої появи, що трохи не крикнув.

— Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, і тепер випрешся, що заглядав у вікна пана ректора? Лише далі так. Пошукай добре каменюки. Дістанеш другу порцію, поки ще давнє не загоїться.

Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемія його приводило до пам'яті. Тепер стало йому все минуле перед очі. Заболіла душу стара рана, нагадалася заподіяна кривда. Марко запалав страшним гнівом. Він чув, як кров у нього б'є до голови і заливає мозок. Охота помсти виступила з цілою силою.

— Але ти, кривоприсяжнику, більше на мене свідкувати не будеш, — засичав крізь зуби Марко і з усієї сили зацідив диякона в висок.

Диякон без стогону, наче підтятий гострою косою комиш, присів і повалився на землю. З губи жбурнула кров.

Тепер Марко пізнав умить цілу вагу свого вчинку. Він вбив людину. Його напав великий жах. Пішло поза спину морозом, в очах почорніло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землі лежав вбитий чоловік. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побіг до спальні й припав до Петра:

— Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловіка вбив!

Він обняв Петра і дрижав як у пропасниці.

Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись від слів та обіймів Марка, не міг зразу прочуняти та нагадати, де він тепер є.

— Петре, ради Бога, прочуняйся і рятуй мене, нещасливого!

Петро насилу протирав очі, а далі вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тоді по екзекуції.

— Марку, Бог з тобою, тобі щось погане сниться.

— Тихше, Петре, щоб товариші не чули. Я не з дуру говорю, то дійсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемій і знову підсунув мені думку, що я йшов ректорові вікна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а він й околів.

— Де ж він тепер?

— Лежить в огороді на стежці. Слухай, Петре, мені треба зараз, не гаючись, утікати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи мені одягтись і дай мені гроші, я втікаю у світ за очі, а ти за той час позатирай за мною сліди, як зможеш.

— Втікати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.

— Ні, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозі заков'яну, та краще мені так, чим гнити в тюрмі або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш і боронити будеш моєї доброї слави.

— Марку! Ми — побратими. Ще під кульчицькою церквою не раз визнавали собі, що один одного в ніякій пригоді не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нічого говорити більше. Одягаймося, а я візьму в дорогу, чого нам буде потреба.

Петро став поспішно одягатися, а відтак вибирати зі скринчини різну мізерію. Петро взяв трохи білля, взяв гаманець із грішми, взяв лук, подарований князем, і стріли з сагайдаком. Загорнулись кожухами і вийшли на пальцях із спальні до огорода. Артемій лежав на стежці скулений, а при нім червонілась кров. Місяць освічував його. Хлопці аж задрижали на той вид, а Марко охнув і закрив долонею очі. Петро взяв мерця попід пахи і заволік під огорожу, де лежала купа снігу і тут загорнув його снігом. Відтак позасипував кров на стежці. Робив це з великою відразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слід, що тут зроблено. Поки сніг не стане, ніхто не буде знати, де подівся Артемій, а за той час вони будуть далеко від Острога.

Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далі робити. Марко не в силі був що-небудь думати. Він плакав, і дрижав усім тілом, та дзвонив зубами. Як покінчив Петро роботу, каже до Марка:

— Ставай мені на плечі та перелазь через огорожу. Марко послухався і за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мізерією і перескочив сам. Перейшли в тіні від місяця вулицю Замкову, перейшли ринок і подались у вулицю Татарську, до воріт города.

ХІ

Втеча бурсаків із школи при кінці шістнадцятого віку не була чимсь незвичайним. Який втікав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжі. Кожний бурсак знав, куди в такім припадку діватись, бо про те всі межи собою толкували. Знав це й Петро.

Під самим міським валом столиці князя Острозького стояла оселя старого вірменина Аслана. Він торгував усім. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або проміняти за іншу річ. У нього можна було перевдягтись так, що й рідна мама не пізнала б.

Аслан мешкав у малій хатині, що від старості всіла в землю по самі віконцята. Малі віконцята, заслонені замість скла піхуровими оболонками, коли в хаті світилося, виглядали так, як очі якоїсь приземної потвори, що прилягла до землі й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.