— Козацьке військо до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує... Так, то люблю, — говорив врадований Сагайдачний. — А се що, ті багаті шатра, коляски і ті гарні панські коні? А тих людей, то й не злічиш...
— То панська шляхта на козаків зібралась. Самі ясновельможні пани з своїми багатствами та двірнею...
У тій хвилі Сагайдачний затремтів.
— Я боюся за козацьке військо, — каже. — Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тоді і ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козаків остерегти перед небезпекою? — просив своєї товаришки.
— Не турбуйсь, тепер орда в злуці з козаками, вони з козацтвом змовились і у свій час кинуться разом на ляхів.
— Хто? Татарин у союзі з козаками? Як се можливо?
— Чого ж так чудуєшся? Хіба ти не сказав польським комісарам на Січі те саме?
— Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.
— А воно так справді буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опісля зрадять козаків і з ляхами получаться, та се буде не зараз...
— Де ж се все робиться?
— Не знаєш того місця? А що там бачиш?
— Якісь води кров'ю плинуть...
— Се місце звуть Жовті Води, а зараз вони почервоніють від вражої крові. Задержимось тут і побачимо бій.
Сагайдачний бачив усі рухи війська, бачив, як козаки з татарами громили ляхів, як потім в'язали панів у пута і відвозили, як забирали панську здобичу.
Та образ пропав відразу, начеб його хто здмухнув. Нічого не було видно, хіба степ широкий.
— А чи той мій наслідник у козацтві визволить усю Україну з польського ярма? Чи стане за ним увесь український народ?
— Народ послухає справді його голосу, стане за ним, та так довго стоятиме, поки він з народом буде. Він щира людина, та не одне прогавить, а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати... Опісля, може би, він і поставив Україну самостійно, та він завчасно минеться. Його вороги отруять... Польщу він повалить, вона вже ніколи не буде тим, що тепер є. Але самостійності Україні він не виборе, і на це треба буде ще довго ждати...
— Боже мій, як би мені хотілось остерегти його, та, либонь, я й знати його не буду...
— Ти його пізнаєш. Він під твоєю булавою служити буде, та ти його не остережеш і нічого не вдієш, бо того, що провидіння боже для України призначило, жоден чоловік не перемінить. Та ти знай і запам'ятай собі, що Україна не загине, хоч як її вороги угнітати будуть. Натепер буде з тебе сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього робити не будеш. На Польщу ти не добувай шаблі, бо не встоїш, і славу свою запропастиш, і козацтво пропаде. Вихіснуй своїм розумом кожну скрутну годину Польщі, а багато від неї видреш... Вертаймося в село, бо й мені пора до себе вертатися...
Завернули в село.
— На розставанні ще тобі одне скажу, — не побивайся за мною ні ти, ні тато. Я щаслива, і на землі не було б мені так добре. Тепер прощавай, мій вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де я тепер. Прощай!
Вона пустила руку Сагайдачного, і він став на землі. Хотів її ще раз піймати за руку, та вона підійшла вже високо. Він бачив, як вона звернена була ангельсько-ясніючим лицем, поки не зникла з очей. На тім місці осталась ще ясність, яка щораз погасала.
— Марусю! — скрикнув Сагайдачний і від свого власного голосу прокинувся зі сну. Його обливав гарячий піт, і серце дуже билося. Якраз світив йому місяць і вічі своїм біляво-мертвецьким лицем. За вікном було тихо, мов у могилі. За пічкою цвірінькав свою одноманітну пісеньку цвіркун. Над постелею по стіні тріпотіла крильцями якась велика нетля... — Свят господи! — хрестився Сагайдачний. — Оце був сон...
Він став нагадуватися, що в тім чарівнім сні чув і бачив. Переповідаючи це в пам'яті, запам'ятовував собі кожну подробицю.
— Такий віщий сон, певно, від Бога. Марусина душа таки була біля мене. Марусі подякувати за те треба, що я почув і побачив.
Він устав зараз і одягнувся. Узяв свій короткий кинджал на всякий припадок і переліз вікном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у сні. Великий місяць мертвецько-блідим лицем освітлював садок і виписував дивоглядні образи тінями дерев і кущів. Десь у дуплі верби відзивалась сова, а решта — мертвецька тишина.
Сагайдачний переліз огорожу і пішов прямо на кладовище. Попрямував до могили Марусі. Тут було тихо, мов у домовині. Він не прочував жодного страху. Прикляк біля могилки, заложив руки, як до молитви, і говорив стиха:
— Марусенько, дівчино моя єдина! Я гадав, що з твоєю смертю розстанемось навіки. Та сей чудовий, чарівний сон навчив мене, що ми ніколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш мені провідною зіркою, а то бачу, що ти останеш нею до кончини мого земного життя. Послухаюся тебе, мов дитина, піду вибраною дорогою до слави, на хосен своєї церкви і українського народу. Коли я під твоєю опікою, то я певний, що не заблукаюсь. Велика тобі дяка від мене, що до мене з'явилася та відкрила мені таке, чого я не знав. Нічого мені плакати за тобою, коли ти щаслива. Тепер мені ясно стало, що усе на світі марниця, суєта, а наша мета по тім боці у горнім Єрусалимі. Ми тут мізерні подорожні-сліпці. Та я почуваю себе щасливим, що мені Бог послав таку провідницю, як моя агельська Маруся. Вічна тобі пам'ять, моя незабута...
Він устав. Почував себе веселим і бадьорим. Узяв грудку землі і пов'язав у хустину. Вернувся тією самою дорогою додому і зараз кріпко заснув...
VII
— Хіба, батьку, вертаймося на Січ, — говорив уранці Сагайдачний до Чепеля. — Я вже усе зробив, по що сюди приїхав, а там жде мене велика праця.
Чепіль зараз завважив у Петра велику переміну від вчорашнього дня і не міг з дива вийти, що з ним за одну ніч сталося. Вчора ходив сумний, як хмара, плакав, а сьогодні він веселий, начеб на весілля ладився.
Сагайдачний повів старого у садочок і розповів йому свій сон. Старий слухав уважно, похитав головою і каже:
— Ти щасливий, бо мені такий сон не присниться. Та коли тобі Маруся сказала, що живе з мамою, то і моя небога живе між угодниками божими. Коли так, то і мені не слід побиватись за нею, бо мені ближче до них, як тобі. Мені би лише мої гріхи спокутувати поки ще час.