Сагайдачний

Страница 173 из 208

Чайковский Андрей

— Ви зле робите. Його милість король заказує вам виразно під строгими карами ходити на море і невірних зачіпати...

— А ми, розуміється, сього не слухаємо, ходимо у походи і будемо ходити... Приготов, вашмосць, своїх земляків, що ми підемо аж на Царгород, а саме тому, щоб Польщі показати, що турки нам не страшні. Може, се і панів з Корони підбадьорить і осмілить, і страшка від них віджене.

— Чи, панове запорожці, не уявляєте собі, як воно негарно не слухати приказів свого пана?

— У нас, козаків, є така думка, що то не його королівська милість, наш пан, дає такі прикази, лише можновладна шляхта, до діла лінива, а до розкоші привикла. Дай Боже, щоб наш король став колись паном у своєму царстві та щоби його шляхта слухала, а не він її слухати мусив...

— Бачу, що вашмосць не є сам шляхтич, коли таку герезію говориш... Ти би хотів золоту вольність шляхти знищити.

— Не в тім діло, чи я шляхтич або ні, а в тім, що я соромивсь би по-шляхетськи жити. Золота шляхетська вольность, коли не буде завчасу приборкана королівською волею, заведе Польщу в загибель. Таке моє святе переконання. Подумай, вашмосць, куди така держава зайде, де стільки самовладних королів, стільки магнатів, а вибраний король, підписавши расtа соnvеntа, залежить від їх ласки...

— У Польщі прецінь є сейм...

— Теж шляхетський, і робить те, чого шляхта хоче, і з чим їй добре. Сейм, який можна кожної хвилі зірвати, одним словом: vеtо, ніколи не вирішить того, чого хоче більшість.

— На цім ми не згодимось...

— Я це бачу, і тому говорім про що друге, та говорім щиро, не як вороги, стоячи на противних кінцях, а як приятелі.

— Ви їдете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?

— Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо звідтам прийшов до нас голос розпуки, щоб бранців рятувати, поки їх не вивезуть в Азію або в Африку, звідкіля вже вороття немає.

— Знаєте, панове, я мав би велику охоту поїхати з вами, коли б ви були згодні взяти мене з собою. Заважати вам не буду, своїм коштом поїду, не раз можу вам в пригоді стати.

— Невже ж, вашмосць, не жартуєш? Я дуже радий буду з такого товариства...

Він подав Сагайдачному руку:

— Моє ім'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженбєц...

— Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Січі Сагайдачним. Зі мною поїде ще Марко Жмайло-Кульчицький, Іван Іскрицький, мій чура Антошко та ще кілька товаришів. Та вашмосці дозволите, що ми переодягнемося за шляхтичів, і ніхто з вас не сміє того перед татарами зрадити, а то ми всі пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигів, а вас за таких, що шпигів у Крим перевозите.

— І на це згода...

— Я знаю, що вашмосці додержите слова, але вашій службі я довіряти не можу, щоби між татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо так, що ваша служба остане і ждати буде на Січі аж до нашого повороту, а замість їх я виберу між нашими запорожцями людей певних, що і татарську мову знають, і цілий Крим. Супроти них то ваші пахолки — телята. Розуміється, що мусите мені, вашмосці, вірити, бо без того нема дружби. До сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а інакше я би не поїхав. Ваші милості, розважте се добре, а відповідь дасте мені опісля. Ось вже наша Січ-мати. Побачите наш побут і поміркуєте, чи можна нам вірити. Тепер я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несвоїй шкурі. Знаєш, вашмосць, що ми у Криму частими гостями буваємо, але цілою громадою, а одному нашому братові зайти туди небезпечно... Я мушу мати певність, що ніхто мене не зрадить і не виговориться.

Пшилуцький подумав хвилю і каже:

— Вірю вашмосці. Твої резони мене переконали. Приймаю твої умови — на те моя рука...

— Гей, хлопці! — крикнув Сагайдачний до своїх, що пустилися через річку вплав. — А подайте нам кілька суден сюди, щоб гостей перевезти.

Підплили байдаки, і туди посідали ляхи враз зі своєю службою та позаводили коней.

Як перейшли ворота Січі, Сагайдачний повів Пшилуцького до кошового.

Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у Крим їдуть, давав їм поради, куди повернутись, щоб діло як слід перевести.

— Та от, кошовий батьку, — говорить Сагайдачний, — я рішився поїхати сам з тими панами у Кафу.

— Свербить в тебе шкура, чи голова тобі заважила? Ти лиш покажись між татарами, а живий звідтам не підеш. Від останнього погрому татар над Інгулом усі татари на нашого брата бісом дивляться. А від набігу на Варну то турки і татари тебе вже знають, і, як мені донесено, нема у них більшого шайтана над Сагайдака.

— Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно мені на що придасться, а щодо мого імення, то хто зна, чи воно не переборщене. Звідкіля вони мене можуть знати, коли я їм нігде не підписувався? Але на те все я маю спосіб. Я, за згодою їхмосців, перевдягнуся за польського шляхтича і, значиться, що їду в посольстві викупити бранців. Беру з собою Жмайла, а щоби служба їхмостів не виговорилась, то вона лишиться на Січі аж до нашого повороту, а ми візьмемо кількох наших запорожців до почту, переодягши їх за панських пахолків...

— Раджу взяти Іскру. То розумна голова, їхні звичаї і мову знає...

На це всі пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кілька днів на Січі відпочили, а то за той час усе приладиться.

— Так, може би, ми зложили в переховання ті гроші, які веземо на окуп, тут, у січовій скарбниці, — каже пан Пшилуцький, — так буде безпечніше.

— Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Січі усюди безпечно, так у канцелярії, як і на майдані. У нас крадежі не може бути. На спробу покладіть на майдані гаманець з грішми, а він вам певно не пропаде.

— Невже ж?

— Так воно і є. Кожна крадіж карається смертю так само, як забійство.

— Я сього не знав, що тут така карність...

— Бо ви у Польщі замало або і зовсім нічого про нас не знаєте, а вірите, в те, що вам різні авантюристи про нас нагородили. Якби ви нас справді пізнали, то і вам, і нам краще би жилося. І не треба би вам у турків та татар харачами оплачуватися. Ми би спільними силами ту бусурменську погань геть винищили.

— Говоріть що хочете, а Турція — то сила, з якою нам числитися треба.

— Для нас вона не сила, і ми Турції не боїмося. У нас не раз вже родилася думка, щоб зайняти увесь Крим і поселити там наших козаків. Тоді б присмирніли, мов овечки, і ногайські, буржацькі татари, та чи спромога нам се зробити? Коли Польща на своє і наше лихо держить нас за рукав? Не пускають до нас людей з України, бо нікому буде на панських ланах робити. Нас відгородили від України. Ні туди, ні сюди не можна нам переходити. За нами стежать, як за вовками, хоч ми так вірно заступаємо Польщу від татарських набігів.