— Нічого! Хай мене Аллах вб'є, коли брешу...
— То твоє діло, а мені таки п'ятнадцять тисяч давай, коли не хочеш за кілька днів помандрувати до геджени. Ти подумай, що ці гроші не підуть для мене. Треба і великому візирові, і султанським достойникам чимало перекинути, щоб діло зам'яти. Без бакшишу, як знаєш, у нас нічого не робиться.
— Не можу стільки, — стогнав паша.
— То надійся шовкового шнурочка. Він такий ніжненький, що шиї тобі не подряпає.
— Змилуйся, не губи мене, дам десять...
— Ні одного менше, я знаю, хто скільки вартий, знаю наших людей.
— Дам дванадцять...
— Торгуєшся, мов за козу на базарі. Або давай зараз, а ні, то тебе беру на корабель, — говорив потурнак грізно,
— Аллах, хай буде мені ласкавий, — простогнав паша, встаючи з землі. Узяв ключ і пішов до скрині, що тут стояла, і став вибирати гроші з мішечками.
Ібрагім прикликав одного з своїх людей і приказав по-турецьки перечислити гроші та винести на корабель.
— Це його милість дає до Високої Порти зібрану дань; берегти мені цього скарбу добре, — каже Ібрагім до переодягнених козаків.
Козак вклонився по-турецькому і мовчки вийшов з грішми.
— От бачиш, що можеш, — каже Ібрагім, як козак відійшов. — Коби лише добра воля. З тими грішми прийдеться мені легше твоє діло в Царгороді придавити. Моє слово теж багато заважить. Для твого заспокоєння я подам звіт, що я тебе на підмогу зовсім не кликав.
Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на місці, а піти вище. Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я загадав ще одним ділом для Високої Порти прислужитися. Тепер, коли поталанило знищити козацький флот, хочу доконати решти. Знаю від бранців, що на Варну пішли майже всі козацькі сили. На Січі осталось трохи. Тепер найкраща пора піти Дніпровим лиманом на Січ і задавити решту. До помочі прикличу татар. Висилаю зараз гінця до перекопського мурзи, щоб зібрав усі сили, які має, і йшов до мене . А коли Аллах допоможе мені у цьому благородному ділі, — потурнак підвів очі вгору і так завернув, що аж білки попідходили, — тоді не мине мене ласка падишаха і візирство.
Паша дививсь на нього з великою злістю і побажав йому зломання шиї на першому ступні.
— Тепер слухай мене, пашо! Давай мені всі твої, судна, які маєш, під мої прикази. Мені треба більшої сили на кожний припадок... Козаки множаться, мов саранча, і не знаю, скільки їх тепер на Січі може бути...
— Я, ваша милість, суден дати не можу, без приказу з Царгорода...
— Ні? — крикнув люто потурнак. — Так, добре. Я завертаю до Царгорода, як задумав перше, але і тебе повезу в кайданах.
— А мої гроші?
— Чи тобі заложило, що не чув, що ті гроші — то дань, яку ти для Великої Порти зібрав і відсилаєш? Я говорив голосно до мого підчиненого, і він це засвідкує, де буде треба, коли б тобі захотілось мене оклеветати. Ти не з дурним граєш...
Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.
— Хай станеться воля Аллаха, бери, ваша милість, судна, яких тобі треба...
— От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, муніція і добра обслуга... Усе має бути ще сьогодні готове до відпливу, завтра дуже рано рушаємо. Прикажи поспускати поперечні ланцюги з води, щоб завтра не гаятись...
— Там ланцюгів нема...
— Так?! То ти навіть і цього не зробив, що з Царгорода строго було наказано? Вибачай, але таке недбальство мусить бути окремо покаране. Докинь, серце, ще п'ять тисяч, а то нічого з того не буде... Ти, певно, ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були.
— Пропав я, — застогнав паша, — тепер-то вже менше маю, Як убогий дервіш...
— Ти ще доробишся. Краще бути на часок убогим, мов дервіш, чим повиснути. Давай гроші...
Паша пішов до скрині хитаючись, мов п'яний; гроші перебрав потурнак і сховав при собі.
— Тепер, коли ми знову приятелями, так звели принести свіжої кави і чубук. Тепер погостимось.
"А щоб ти подавився тією кавою, щоб тобі внутренності спалила", — проклинав паша в душі, плескаючи в долоні на службу.
Потурнак курив чубук і попивав каву.
"То розбійник, шайтан, гіявр, щоб тебе огонь геджени спалив за життя, щоб тебе чорт узяв у тім поході, щоб ти пророка не побачив, щоб тебе козаки на кіл посадили, щоб перед тобою райські ворота ніколи не відчинилися! Шельма, обдер мене зі шкіри. Він, либонь, з султанського двора, бо лише вони так знають лупити", — думав собі паша.
— Ваша милість зводять мені посвідчити на письмі, що я видав судна на ваш приказ.
— Дістанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, і привезу тобі в подарунок який десяток здорових бранців...
— Ваша милість не зволили заночувати під кришею свого невольника?
— Ні. У вашої милості надто м'яко і вигідно, боюсь, щоб не заспати... впрочім, ватажок повинен ночувати між своїм військом. Прощай...
Паша вивів його з почестю і поклонами до воріт конаку.
Потім прикликав своїх підручних і видав їм потрібні прикази.
Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу і каже:
— От дурень з мене! Нащо було давати гроші зараз? Він, певно, з цього походу не верне і в'язи собі скрутить. — Паша бажав йому цього з цілого серця.
По виданню приказів Ібрагім став отаманом Очаківського флоту.
Ввійшов на корабель і стрівся зараз з Сагайдачним, та розповів йому все. Сагайдачний не міг з дива вийти над проворністю потурнака.
— Це, безперечно, твоє золото, — каже Сагайдачний.
— Так, воно мені потрібне. Завезу на Січ і окуплюся козакам, щоб мені простили. Двадцять тисяч турецьких золотих цехінів — то вже гостинець гарний.
— Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер.
— Очаківський флот тепер, отамане, під моєю владою. У лимані я все потоплю, мов котенят. Тобі, отамане, не можна поки що на поміст показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пішли тихцем, щоб вночі перейшли попід Очаків, поки ми тут дорогу з пристані загатили. Ланцюгів нема. За це заплатив мені паша окремо п'ять тисяч.
Пізно вніч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний від отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в лиман, і там ховатися, поки не надпливуть очаківські судна та не застрягнуть на мілині. Тоді Жмайло мав на них з козаками наскочити і вибити усіх, а судна підпалити.