— Ти, отамане, читав в книгах, знаєш, що там про пекло написано. То неправда. Нема там ні огня, ні смоли, ні сірки. Там є те, що тої хвилі в моїй душі діялось. Страшнішого пекла не можна собі з'ясувати, як грижа нечистої совісті, почування за собою великого гріха. Мені пекло в душі і день і вночі. Мене совість так страшно мучила, що добрий чоловік з чистою совістю не пойме, не зрозуміє того. І так воно буває в окаянних, проклятих вічно і вічно, та ще з тою певністю, що ніколи тому кінця не буде і ніколи не побачать лиця божого. Ось так виглядає пекло, котре донині в моїй душі горить...
Мене поставили наглядачем над бідними християнськими невольниками, тими самими, що я з ними недавно терпів, з котрими ділив їхню долю. Тепер я був в болоті, а вони чисті. Я їм завидував, і це мене злило і дратувало, чому вони не такі самі, як і я? Я хотів їхню долю з моєю зрівняти і потягнути їх у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол і другого на гріх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як і він. Тому-то я вигадував для моїх колишніх братів різні муки і шукав забуття, насолоди для себе в їхніх муках і стонах. Та мене це ще більше злило, що вони до християнського бога молились, а мені цього не було вільно, і я їх хотів змусити, щоб цього не робили. Я став для них страшним катом. На спомин мого імення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу, і я бісився. Бачите перед собою Юду Іскаріота і Каїна в однім тілі. Я продав Христа і убив брата. Для мене не може бути пощади. Та дозвольте, козаки, що я сам собі смерть виберу. Пустіть мене між цих невольників, яких ви нині визволили. Вони, певне, розірвуть мене на куски і покидають в море.
Козаки, слухаючи тої сповіді, хрестилися. На них напав жах на спогад цих мук, якими ця людина мучилася.
— Та перед смертю одно діло добре зробив, що поміг вам, козакам, перетрясти всі турецькі скритки, забрати золото, срібло, зброю, освободити мучених по льохах невольників. Мені здається, що від цього мені трохи на душі полегшало, бо я таким побитом на турках помстився, що мене в таке болото загнали... Не довго вже мого життя... Я пропащий, окаянний. Але я хочу вам ще одне добро зробити... Хотів би я вас хитро перевести попід Очаків. Це буде нелегка для вас справа, бо ваші судна навантажені з добичею. Як вважаєте, якби я вам міг придатися, то пощадіть мене до тої хвилі, коли будете безпечні. Я знаю всі турецькі звичаї, яких ви не знаєте, а коли мене ощадите тепер, то буду мати дві потіхи, що знову помщуся на турках та що моє ледаче тіло з'їдять хробаки на рідній Україні.
Сагайдачний подумав хвилю і каже:
— Гаразд! Вволимо твою волю. А може, ти нам так прислужишся, що козацтво тобі простить? Побачимо. Ти в розпуку не завдавайся. Бог милосердний, а його милосердя більше, ніж всі гріхи світа. Бог був би помилував і Юду, коли б він був не покінчив сам з собою. Ти вмий собі лице і перевдягнись з того лахміття. Давайте йому яку одежу.
— Лише не козацьку, бо я недостойний її носити.
В тій хвилі надплив сторожний човен, а з нього гукав козак, приклавши долоні до рота:
— Отамане! З полудня якісь судна показуються. — Усі поглянули у той бік, прикриваючи долонею від сонця.
На це схопився з землі потурнак і, мов кіт, поліз на щоглу галери, звідсіля роздивлявся по полудневім обрію. Відтак зісунувся на поміст і каже:
— Двадцять турецьких кораблів пливе на нас від полудня, це турецький флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лінію і повідомило в Бургасі, що у Варні робиться. Вам треба зараз втікати, бо з погруженими добичею суднами не устоїтесь.
Сагайдачний крикнув:
— Судна з гарматами в послідню лаву, галери всередину і прямо додому!
— Моя думка інша, отамане. Додому не допливете; вас здогонять і розіб'ють, їм на підмогу надпливуть судна з Хаджі-бея, а очаківські заступлять вам дорогу. Тоді всі пропадете, і шкода вашої праці і такої добичі. Вам треба ховатися у лиман Дністра. Тамтуди великі турецькі судна не запливуть, а там побачимо, що треба нам далі робити.
— Хіба ж і наші галери у лиман не запливуть?
— Ці запливуть, лише треба з них набору здіймити.
Така порада подобалася всім.
Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав:
— У Дністровий лиман! Невольників перебрати з галер на байдаки!
Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак Ібрагім поліз знову на щоглу.
— Це воєнні турецькі судна з гарматою. Видно турецьку коругву з півмісяцем. Нам треба втікати щосили.
Старшина пізнала, що потурнак справді освічена і з морем ознайомлена людина, котра тепер може їм стати у пригоді. Сагайдачний у морських походах був новиком. А тут така велика відповідальність на ньому, прийдеться не лише життя втеряти, але і козацьку славу. Шкода стільки праці, стільки зусиль, такої гарної побіди. Турецький флот непремінно йде на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував себе безпечним побідником. Він задрижав. Тепер потурнак видався йому одинокою людиною, яка його з цієї топелі може вирятувати. Яке щастя, що не дав його вбити. Він каже до потурнака:
— Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам своєю радою, а Бог тобі простить, і козацтво прийме знову поміж себе. Про це вже я подбаю.
В потурнака начеб інша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже від цієї сповіді перед козацтвом блиснула в його душі надія, що, може, він ще спокутує свій гріх... Він осмілився спитати Сагайдачного:
— Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах?
— Звідкіля це знаєш?
— По твоїй ході. Так моряки на помості не ходять. Тобі все здається, що впадеш... Чи так?
— Ніде правди діти...
— Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботі, то я зараз пізнав, чого ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не хто-будь може. На суші ти показав себе неабияким ватажком. Але що іншого робити, як земля під ногами, а інше, коли ми містимось на байдаку і пливем по воді. Я море знаю добре, бо перепливав його поздовж і впоперек і з козаками, і з турками. Тому я дуже радий з того, що можу тобі, мій спасителю, тепер стати в пригоді. Бачиш, що я перший раз по довгій-предовгій душевній муці зрадів. У мене вступила надія не на врятування мого життя, що ти мені пообіцяв, але на те, що зможу щось доброго перед смертю для козацтва зробити.