Сагайдачний

Страница 160 из 208

Чайковский Андрей

Козаки охнули, кілька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей кров. Він проговорив тільки:

— По мені Сагайдачного вибирайте...

І сконав.

Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутій галері вирубали усіх до одного, а галеру пустили на дно.

Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товариші його лицарське тіло на дно байдака і прикрили малиновою коругвою.

Тепер не було вже туркам пощади.

Послані до Сагайдачного судна стали поруч з другими.

На них стали нагружати здобуте добро.

— Тепер у город, голуб'ята, — розпоряджався Сагайдачний, — лише не рушайте мені християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на турках.

У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого більше бити. Тепер виводили з льохів нещасних невольників, виносили усяке добро, двигали гармати. Байдаки під'їздили, забирали і виїздили на море.

Бідні невольники, що давно не бачили світла, прислонювали собі очі і ходили, мов сліпі. Інші були так обезсилені, що треба їх було вести під руки.

Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пішло у город і стало грабити турецьких купців. Виносили дороге сукно цілими поставами, шовк, адамашок, парчу, виносили золото та срібло і насипали в байдаки.

— Гей, товариші! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?

— Здобули не одну. Там сам отаман пильнує...

— Отож везіть це добро і передайте на галери. Лише вибирайте самі легші, бо важка у Дніпрі на мілині загрязне, і вертайте швидше сюди. А поспішайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспіють...

Перша партія суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вістку про геройську смерть Жука.

Сагайдачний зняв шапку і перехрестився.

— Вічная йому пам'ять!

Він послав зараз за Жмайлом.

— Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш дві ракети від моря, то звели сурмити збір і вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут нікого. Мені пора на море, бо Жука вже нема в живих.

— Хлопці! Вам тут приказує Жмайло, я вертаю на море.

Сагайдачний сів на свій байдак враз з Антошком. На його байдаку сидів на помості, зігнувшись удвоє, потурнак Ібрагім. Він ждав своєї долі. Знав він, як козацтво з потурнаками поводиться, і не ждав нічого доброго для себе.

Човен Сагайдачного поплив стрілою на море.

На дорозі вже розвиднілось. В пристані догарювали турецькі галери. По воді плавало багато недогарків і поламаного дерева.

Сагайдачний підплив під отаманське судно і перейшов на нього.

Відкрив тіло Жука, приклякнув над ним і поцілував в голову. Жук лежав з заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна і вкрили сукном. Малиновий прапор знову піднесено вгору.

Сагайдачний відплив на море і дав знак, щоб до нього всі зібралися.

— Товариші! Наш славний отаман поліг лицарською смертю. Повеземо його тіло на Січ і там гарненько поховаємо. Тепер вибирайте нового отамана.

— Нічого нам вибирати, бо покійник, вмираючи, передав на тебе усю владу. Тобі це належиться, бо ти наш обозний.

— Слава Сагайдачному! — гукали козаки, піднімаючи шапки вгору. — Отамануй нам і веди до слави.

Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всі сторони, взяв в руки булаву, поцілував її з пошаною, а відтак перейшов з малиновим прапором на своє судно.

А тим часом байдаки все увихались і перевозили добичу. Галери були туго нагружені всячиною.

На приказ Сагайдачного стрілили у воздух дві ракети. Це умовний знак для Марка, що пора йому вертатися.

Марко Жмайло, упоравшися по від'їзді Сагайдачного з фортецею, пішов у город. Тут козаки аж пріли при роботі.

Тепер Марко зібрав сотню козаків і пішов шукати палату паші. Визволені невольники показували дорогу. По дорозі один невольник знову пригадав Жмайлові, що треба було пашу пощадити, бо він був добрий чоловік.

— А хіба ж я пашу вбив?

— Еге ж, це той високий турок, якому ти відрубав голову.

— Для нього так краще. Бо коли б був уцілів, то султан післав би йому шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.

— А це на що?

— От дурний! У турецькій неволі побував, — каже другий невольник, — і не знаєш, що кому падишах шовковий шнурок пішле, то мусить сам на ньому повіситись.

Прийшли під величаву палату при затишній вулиці. Це була поверхова мурована будівля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усі вікна від вулиці були позабивані густою залізною решіткою. Туди вели від вулиці одні грубі ковані двері. По обох боках будівлі стояв високий мур, за яким видно було високі розкішні зелені кипариси, дуби, тополі та й таке, що не знати, як воно називається. Це був огород, призначений для гарему паші.

Як Жмайло прийшов, то кілька козаків розбивали двері сокирами і келепами. Двері не подавались. Хотіли дістатись вікном, ставали один другому на плечі, та лиш котрий підвівся, то до нього крізь вікно стріляли. Кілька козаків полягло.

Жмайло крикнув:

— Під мур, бо усіх вистріляють, давай сюди драбини.

Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося під мурами, і стріли замовкли.

Аж принесли кілька мотузяних драбин і закинули на мур огорода. Марко поліз перший, за ним полізли другі і позіскакували на землю.

У тім огороді було гарно, мов у раю. Все, що орієнтальна фантазія могла видумати, усі вимріяні розкоші були тут. Грубі кипариси, високі дуби росли вгору, розставляючи свої гілки на усі сторони. На землі повно стежок рівнесеньких, чистеньких, мов тік витолочених. Травники з рівностриженою травою, а далі квітники з заморськими квітами, що розносили усюди свої пахощі. Посередині стояла криниця з водограєм. Тонкою цівкою стріляла у воздух вода з легеньким шумом, вгорі розбивалася на дрібнесенькі краплини, котрі, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з чорного мармуру. Від цього над криницею стояла чарівна радуга. У басейні плавали, переганяючись, дрібні кольорові рибки за мушками і хробачками, які тут накидала служба для них на поживу.

З того басейну відпливала чистенька вода кам'яним рівчиком у другий, більший басейн. Звідси вода пливла на невеличкий водопад. Під ним стяло невеличке млин-ське колесо, котре оберталося і порушало різними гарними фігурами. Два трачі різали пилою дерево; один стояв нагорі, другий — внизу. Вони безвпинно рушались. Далі якийсь невольник молов жорнами. Тут знову бородатий жид хитався над книжкою, а в куті баба робила масло. Такої чудасії було тут більше, а все рушалось, мов живе. Виладив це якийсь невольник-італієць на втіху його світлості паші, а його світлість казав це поставити в цім садку на втіху своїм жінкам гарему. По боках стежок і під кипарисами стояли низенькі лавочки, вистелені килимами і подушками.