— Що ж тут такого сталося?
— То харциз! — крикнув пан Хлодніцький. — То другий Наливайко росте.
— Що ж він такого сказав?
— Більше не міг сказати. Коли б це сталося в моїм домі, то я би його на тім проклятім чубі казав повісити. Він заповідав упадок Польщі, нашої спільної матері, заповідав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством, з якого сам вийшов. Ну прошу, — говорив сенатор, б'ючи рукою по чолу, — і я міг на хвилю підозрівати, що то перевдягнений шляхтич. Так мене той хам своєю огладою обманув. Кажу, ваша милість, і прошу в ім'я наших шляхетських спільних ідеалів, прожени його зараз з дому, не дай затруювати шляхетських дітей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо я не можу однієї ночі під одним дахом з ним ночувати.
— Не хвилюйтесь, ваша, милість. Я Конашевича знаю, та його спосіб говорення, але він зовсім не є кровожадним, то чоловік правий!.
— Ха-ха-ха! — сміявся злобно пан Хлодніцький, аж йому черево тряслось. — Хлоп — і правий чоловік! Зі мною повинен був говорити інакше, бо я йому нерівня. Ваша милість, не фортунний вибір. Хто вашій милості таке порадив? То, певно, якоїсь шизматицької голови концепт.
Пан Аксак побагрянів:
— Ваша милість зволили забути, що і я належу до грецької церкви, і прошу покірно так зневажливо не висказуватися про мою віру.
— Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його місце при конях, а не в шляхетських покоях.
— Не можу вволити волі вашої милості, бо я господар в моєму домі і я не малолітній.
— Знайшов свій свого, — говорив сердито пан сенатор. — Ви всі однакові і тільки блахманите очі Речі Посполитій, що ви їй вірні, а держитесь тої клятої шизми.
— Ваша милість! Гостинність має свої права, але рівночасно накладає на гостя певні обов'язки. Я ще раз прошу не обижати моєї віри.
— Я зараз звідси забираюся, — кричав пан Хлодніцький.
— Не обмежую волі вашої милості, за мою щиру гостинність платите мені обидою.
Пан Аксак вийшов від Хлодніцького червоний, мов буряк. За ним услід вийшов і пан Хлодніцький та став кликати свою службу, якій приказав зараз складати у купу речі і збиратися в дорогу. Ніхто не знав причини такої зміни. Служба знала, що тут посидять кілька днів, і розтаборились з цілим крамом.
Аксак пішов до жінки і розповів їй свою розмову з гостем.
— Хай собі їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жодні приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чіпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цілою родиною прямісінько підемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак підстав товариської оглади, чи польська зарозумілість?
Пан Аксак вдоволився тим, що почув від жінки, і пішов до Конашевича:
— Прогнівив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, він зараз вибирається від мене.
— Коли я його прогнівив, то чого ж на вашу милість свою злість зганяє? Я запевняю вашу милість, що я поводився і говорив чемно і достойно. Краще мені було до нього на розмову не йти.
— Не роби собі, вашмосць, з цієї пригоди ні раз нічого. Він, погнівавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву віру, а я, річ природна, цього собі чемненько, навіть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не міг стерпіти.
У Конашевича заблищали радістю очі:
— Цього я і надіявся. Виходить, що наша церква знайде в потребі могутніх оборонців між нашими православними вельможами. Переді мною пан сенатор якось про шизму нічого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганіше.
Пан Хлодніцький, виїжджаючи, хотів попрощатися з панею Аксаковою, та вона заявила, що нездужає, і до нього не вийшла.
Він виїхав від Аксаків, не попрощавшись ні з ким.
Того дня вже панського обіду не було. Конашевич зі своїми хлопцями наїдав борщ і вареники зі сметаною.
В цілім домі настав давній порядок.
Конашевич заходив між київське міщанство. Всюди його радо приймали. Заходив між купців та ремісників цехових, бував на весіллях і хрестинах. Усі не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той пан Петро, що у пана судді Аксака живе, паничів учить і має у нього велике слово".
О. архімандрит, коли про це довідався, поїхав зараз до Аксаків. Він тою справою дуже зацікавився. Це копало пропасть поміж шляхтою римської і грецької віри і тим самим зближало вельмож до церкви.
— Петре, ти моя надія. Коли б ти знав, чого я по тобі жду, то ти би аж злякався.
Увесь час свого побуту в Києві не мав Петро жодної вістки з Чепелевого хутора. Часом стрічав Петро козаків з Січі, та ніхто не знав сказати, що у Чепіля діється.
Х
Як Петро виїхав від Чепеля з запорожцями, стало на хуторі, мов по війні. Січові гості нічого собі не жалували — ні їжі, ні напитків, і цілий домашній порядок пішов горідном. Тепер по тих співах, музиках і гульні стало в хуторі тихо, мов вмерця винесли. Усі відчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цілими днями з своєї кімнати, де їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою, вона цілувала ніжно і берегла, мов дорогу пам'ятку.
Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а воно само від себе перейде. Те саме робили і всі домашні. Горпина заходила до неї частенько, а тоді не було між ними іншої розмови, лиш про Петра.
За кілька днів важкого смутку Маруся отямилась і взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемінилась за той час. Вона споважніла і зробилась мовчазлива, начеб її десять літ віку прибуло. Коли співала, то лиш у себе в кімнатці і то лише ті пісеньки, котрих Петро любив слухати.
Якось зимою випало сотникові поїхати з кількома козаками в дорогу на кілька днів. В хуторі хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нічого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимі, був час спокійний і не було жодної небезпеки.
Одної ночі, коли всі вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторі загавкали та й відразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, і вона встала.
Мати каже:
— Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тічки збираються.
— Мені чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я піду в челядну та розбуджу кого, щоб подивився.