— І весь люд буде благословляти вас! — вигукує Єста.
Священик зводить погляд. Вони читають в очах один одного таке саме захоплення.
Та потім вони завважують купу хмизу.
— Єсто, — мовить старий, — на все це треба здоров'я й сиди, а я однією ногою стою в могилі. Сам бачиш, що мене вбиває.
— То зробіть так, щоб її не було.
— Як, Єсто Берлінгу?
Єста підступає до самого нього й пильно дивиться йому у вічі.
— Просіть у бога дощу! — мовить він. — Наступної неділі виголосіть казання. А потім просіть у бога дощу!
Старий священик злякано зіщулюється.
— Коли правда, що не ви накликали на наш край посуху, коли правда, що ви своєю жорстокістю хотіли слугувати всевишньому, то просіть у нього дощу! Він подасть знак. І ми довідаємося, чи бог благословив наші заміри.
Коли потому Єста з'їздив з пагорбів Брубю, то дивувався з себе й свого запалу. Яке то було б чудове життя! Авжеж, тільки не для нього. Господь не хоче його послуг.
У церкві Брубю скінчилося казання, стихли молитви. Священикові вже можна було сходити з казальниці, але він вагався. Нарешті впав на коліна й почав просити дощу.
Він просив, як просить людина в розпачі, — уривчасто, не добираючи слів.
— Господи, якщо це мій гріх накликав твій гнів, то покарай тільки мене! Якщо в тебе є милосердя, то зглянься й пошли дощ! Зніми з мене ганьбу! Хай на моє прохання піде дощ! Хай напоїть поля вбогих! Дай хліба людові своєму!
День був гарячий, нестерпно парило. Люди сиділи й дрімали, але ті уривані, хрипкі, розпачливі слова побудили всіх.
— Якщо я ще маю якусь надію спокутувати гріх свій перед тобою, дай дощу…
Священик замовк. Двері були відчинені. Раптом зірвався вітер. Він зняв цілу хмару куряви, трісок та соломи й війнув нею" до церкви. Священик не міг говорити далі й, ледь тримаючись на ногах, зійшов з казальниці.
Люди здригнулися. Невже це відповідь?
Вітер віщував бурю. І вона надходила незвичайно швидко. Коли почали співати псалом і священик став біля олтаря, надворі вже блискало, гриміло, заглушуючи його слова. А як органіст догравав останні акорди, по зелених шибках затарабанили краплі, і люди з церкви кинулись дивитися на дощ.
І не тільки дивилися: декотрі плакали, декотрі сміялися, виставляючись на дощ. Ох, яка ж велика була їхня недоля! Які вони були нещасні! Але бог добрий. Бог послав їм дощ. Ото радість, ото втіха!
Тільки священик це вийшов на дощ. Він уклякнув перед олтарем і не підводився. Надто велика була радість. Він не витримав її і помер.
Розділ тридцятий
МАТИ
Дитина народилася в селянській хаті на схід від річки Кларельв. Мати її приблукалася туди на початку червня й попросилася в служниці. З нею сталося лихо, заявила вона господарям, батьки не давали їй жити, довелося тікати з дому. Назвалася вона Елісабет Карлсдотер, але не хотіла сказати, звідки походить, боялася, що як батьки перечують від когось, де вона, то знайдуть її і замучать на смерть. Вона не просила ніякої платні — аби тільки їй харч і дах над головою. Вона згодна все робити: ткати, прясти, доглядати корів, будь-що. А як господарі хочуть, то вона буде ще й доплачувати за себе.
Вона була така обережна, що зайшла на подвір'я боса, з черевиками дід пахвою, руки мала спрацьовані, розмовляла тутешньою говіркою і вбрана була як селянка. І їй повірили.
Господар вважав, що вона занадто квола і з неї не буде великої роботи. Але ж треба десь небозі притулитися. І її прийняли.
В ній було щось таке, що всі ставились до неї ласкаво.
І попала вона в добре місце. Господарі були люди поважні, тихомирні. Господиня її полюбила, а надто, як довідалась, що та вміє ткати каніфас. Вона позичила в пробста верстата, і нова служниця ціле літо ткала.
Нікому не спадало на думку, що їй треба берегтися. Вона весь час працювала, як проста селянка. Сама вона любила роботу й не почувалася нещасною. Життя серед селян подобалося їй, хоч у них і не було тих вигод, до яких вона звикла. Зате все тут миналося тихо й просто. Всі думки кружляли навколо роботи, і дні опливали такі однакові, що губився їм лік, і як надходила неділя, не раз здавалося, що то ще тільки середина тижня.
Якось наприкінці серпня треба було швидко зібрати з поля овес, і їй довелося разом з іншими йти в'язати. Вона надсадилась, і дитина народилася дочасно. Вона чекала її з жовтні.
Господиня стояла в світлиці й гріла немовля біля груби, бо воно, бідолашне, мерзло і в серпневу спеку. Мати лежала в комірчині поряд і дослухалася, що говорили про її дитину. Вона навіть уявляла собі, як наймити й служниці підходять глянути на неї.
— Бідне дитинча, — казали всі, тоді неодмінно додавали — Не має, сердешне, батька.
Вони вболівали не тому, що дитина плаче. Всі діти плачуть. І, врешті, воно досить міцненьке, як на немовля. Якби тільки мало батька, то все було б гаразд.
Мати лежала, слухала ті балачки й міркувала. Раптом ця обставина здалася їй нечувано важливою. Як воно, бідолашне, дасть собі раду в. житті?
Вона вже раніше розважила, як житиме далі. На рік залишиться в господарів, а потім найме собі десь кімнату й зароблятиме тканням. Вона сподівалася, що їй стане прогодувати й одягти дитину. Нехай її чоловік і далі вважає, що на не гідна його. Може, для дитини й краще буде, як вона сама її виховає, ніж такий дурний, зарозумілий батько.
Одначе тепер, як дитина народилася, їй усе видалося інакшим. Тепер вона вважала, що вчинила егоїстично.
— Дитина мусить мати батька, — заявила вона сама собі.
Якби немовля не було таке кволе, якби воно їло й спало, як інші діти, якби голова йому не хилилася весь час на одне плече, якби воно не було завжди на волосок від смерті, коли його нападають корчі, то це питання не набрало б такої величезної ваги.
Не легко зважитись, а треба, і то негайно. Дитині вже три дні, а селяни у Вермланді довше не зволікають з хрестинами.
Яким прізвищем записати дитину й що сказати священикові про себе? Було б несправедливо записати його безбатченком. А що, як син виросте кволим і хворобливим, то яке вона має право позбавляти його значного походження й багатства?
Мати знала, що звичайно народження дитини викликав радість і метушню. Тепер їй здавалося, що її дитину чекав важке життя, коли всі вболівають над нею. Вона хотіла бачити її в шовках і мереживах, як личить графському синові. Хотіла, щоб їй раділи й пишалися нею.