Сага про Єсту Берлінга

Страница 49 из 109

Сельма Лагерлеф

Дівчинка поклала голову бабусі на коліна й заплакала так ревно, що аж серце розривалося. "Не плач, дитино, добрий володар устав з могили й полинув до свого отця небесного". "Бабусю, — й далі схлипувала сердешна дитина, — то він ніколи не здобув собі царства?" "Він сидить на небі праворуч господа бога".

Але це не втішило дитину; Вона плакала так гірко й довго, як можуть плакати тільки діти. "Чому люди були такі лихі до нього? Нащо вони його так скривдили?"

Стару аж налякав розпач дитини. "Скажіть, бабусю, скажіть, що ви мені оповіли не так, як було! Скажіть, що все скінчилося інакше! Правда ж, вони не були такі лихі до ласкавого володаря? Скажіть, що він дістав царство на землі!".

Дівчинка благально обняла бабусю, і сльози котилися їй з очей. "Дитино моя, — мовила бабуся, щоб заспокоїти дівчинку, — багато хто вірить, що він повернеться! Він візьме землю під свою владу й порядкуватиме на ній. Тоді вся наша прекрасна земля стане одним чудовим царством. І стоятиме воно тисячу літ. Хижі звірі тоді стануть лагідні, діти гратимуться коло гніздовищ гримучих змій, ведмеді та корови пастимуться разом. Ніхто більше не чинитиме іншому кривди. Списи позгинають на коси, а мечі перекують на рала. Все буде сповнене радістю й щастям, бо на землі запанує добро".

Заплакане личко дівчинки проясніло. "І тоді, бабусю, добрий володар сяде на трон?" "Авжеж, на золотий трон". "І матиме служників, і почет, і золоту, корону?! "Так". "А він скоро повернеться, бабусю?" "Цього ніхто не знає". "А мені можна буде сидіти на ослінчику біля його ніг?" "Можна". "О бабусю, яка я щаслива!" — вигукнула дитина.

І відтоді щовечора не одну зиму сиділи вони біля коминка й розмовляли про доброго володаря та його царство. Про те тисячолітнє царство дитина мріяла вдень і снила вночі. Їй ніколи не набридало оздоблювати його всім найкращим, що тільки вона могла вигадати.

Так часто буває з тихими дітьми, що плекають у собі потаємну мрію і нікому не зважуються її виповісти. Під м'якенькими кісками зринають дивовижні думки, а карі лагідні оченята бачать дивовижні речі з-під опущених він. Не одна прегарна дівчина вибрала собі судженого на небі. Не одна рожевощока вродливиця хоче змащувати ноги доброму володареві пахощами й витирати їх своїми косами.

Еба Дона не зважувалась нікому признатися, але від того вечора жила тільки мрією про тисячолітнє царство господнє й чекала на його прихід.

Коли вечірня заграва відчиняла західну небесну браму, вона сподівалася, що, може, він з'явиться в лагідному сяйві, оточений мільйонами янголів, пройде повз неї й дозволить їй торкнутися краю свого плаща.

Думала вона часто і про святобливих жінок, що покривають собі голови й ніколи не підводять очей від землі. Вони тікають у тишу сірих монастирів, щоб у тісних темних келіях ненастанно задивлятися на чарівні видива, що постають із глибини душі.

Такою вона росла, і такою вперше побачив її той навчитель на безлюдних стежках у парку.

Я не хочу казати про нього гірше, ніж доведеться, Може, він і кохав те дитя, що невдовзі вибрало його собі за товариша своїх самітних прогулянок. Може, в його душі знову виростали крила, коли він ходив поряд з тією мовчазною дівчиною, що досі нікому не звірялася. Може, він сам почував себе як дитина — ставав добрий, побожний і чистий серцем.

Та коли він кохав її, то чому не зважив, що не може дати їй гіршого подарунка за своє кохання? Що він хотів, що думав собі, він, гнаний у цьому світі, коли гуляв по саду поряд із графською дочкою? Що думав собі позбавлений сану священик, коли дівчина звіряла йому свої побожні мрії? Що хотів той п'яниця, той забіяка, ладний за першої ж нагоди знову стати тим, чим був, що він хотів., коли гуляв поряд з дівчиною, що мріяла бути Христовою нареченою? Чому він не втік якнайдалі від неї? Чи не краще б, щоб він був жебраком і злодієм, аніж отак гуляв тихими стежками поміж смерек, знову добрий, побожний і чистий серцем, коли від минулого ніде не дінешся і не можна зробити так, щоб Еба Дона його не покохала?

Не думай, що він скидався на жалюгідного п'яницю з блідим лицем і почервонілими очима! Він був показний, вродливий чоловік, дужий тілом і душею. Тримався він, мов король, і його залізного здоров'я не зломило гуляще життя.

— А він іще живий? — запитала графиня.

— Та ні, вже помер. Це все було так давно.

В серці Анни Шернгек ворухнувся сумнів: чи ж добре вона робить? І вона вирішила, що ніколи це скаже графині, про кого йдеться, нехай собі думає, що його вже немає: на світі.

— Тоді він був ще молодий, — повела вона далі свою розповідь. — У ньому знову прокинулась радість життя. Він мав хист промовця і гаряче, запальне серце.

І от одного вечора він освідчився Ебі в своєму коханні. Вона нічого не відповіла йому, тільки розказала про те, що їй зимовими вечорами оповідала бабуся, і про своє вимріяне царство. Потім узяла з нього обіцянку: примусила заприсягтися, що він стане провісником слова божого, одним із тих, що прискорюють повернення Христа.

Що він мав робити? Він був вигнаний священик, і жоден шлях не був йому такий неприступний, як той, куди вона хотіла його навернути. Одначе він не зважишся сказати правди. Не мав серця! засмутити прекрасне дівча, що його він кохав. Він обіцяв їй усе, що вона хотіла.

Далі їм уже не треба було багато слів. Ясно було, що одного чудового дня вона стане його дружиною. То не було кохання з поцілунками й пестощами. Він ледве насмілювався підійти до неї. Вона була тендітна, немов квітка. Але часом її карі очі відривалися від землі і шукали його очей. Місячними вечорами, коли вони сиділи на ганку, вона присувалась до нього, і —він потайці, щоб вона не помітила, цілував їй коси.

Як бачиш, гріх його був у тому, що він забув і про минуле, і про майбутнє. Він ще міг забути, що він бідний і незначного роду, одначе завжди повинен був пам'ятати, що ма, е надійти день, коли кохання стане проти кохання, земля проти неба, і їй доведеться вибирати між ним і осяйним володарем тисячолітнього царства. А вона не матиме сили витримати таку боротьбу.

Минуло літо, осінь і зима. Напровесні, коли танула крига, Ёба Дона захворіла. По долинах розтанув сніг, пагорби взялися ожеледдю, озера стали небезпечні, а дорогами не можна було проїхати ні саньми, ні возом.