А якби й це не допомогло, то якоїсь буряної ночі я б підпалила покривлені дерев'яні стіни й спопелила б усе дотла, щоб нікому більше не кортіло оселятися в тому нещасливому домі. Тоді вже ніхто не ступив би на те закляте місце, тільки чорні галки з церковної дзвіниці переселилися б до обгорілих димарів, що темними примарами здіймалися б над пожарищем.
Звичайно, я з тугою дивилася б, як над дахом здіймається полум'я, як густий дим, забарвлений у червоне блиском пожежі, нашпигований іскрами, бухкає із старовинного графського будинку. В шумі й тріскотняві мені вчувалися б жалібні голоси безпритульних спогадів, а в блакитних омахах полум'я я добачила б, певне, сполоханих духів. Я подумала б про те, що смуток ушляхетнює, а нещастя прикрашає, і заплакала б, як плачуть над храмом давніх богів, приреченим на знищення.
Та цить-бо, не кряч про саму біду! Адже Борг іще стоїть і красується на вершині пригірка, захищений парком з могутніх смерек, нижче розляглися вкриті снігом поля, що блищать на яскравому березневому сонці, а за стінами замку лунає радісний сміх веселої графині Елісабет.
У неділю вона ходить до церкви в Свартше неподалік від Борга, а потім запрошує на обід невеличке товариство. У неї звичайно бувають суддя із Мункерюда з дружиною, і капітан з Берги з дружиною, і священик з дружиною, і лихий Сінтрам. Якщо Єста Берлінг перебереться кригою через Легвен і з'явиться в Свартще, то вона запрошує і його. Бо чому ж їй не запросити Єсту Берлінга?
Вона ж бо не знає, що вже починають лихословити, ніби Єста так часто перебирається на східний берег озера, щоб побачити її. Може, він приходить також, щоб випити чарку й пограти в карти з Сінтрамом; та це нікого не турбує. Кожному відомо, що він має залізне тіло, та зовсім інша річ його серце. Ніхто не вірить, що Єста може дивитися в променисті очі, на русяві кучері, що в'ються навколо ясного чола, і не закохатися в них.
Молода графиня ласкава з Єстою. Та що тут дивного? Вона з усіма ласкава. Бувало, посадовить собі на коліна якесь обшарпане старченя або коли стріне на дорозі якогось немічного бідолаху, то велить візникові спинитись і бере його до себе на сани.
Єста любить сидіти в блакитному кабінеті, звідки відкривається такий чудовий краєвид на озеро, й читати графині вірші. В цьому нема нічого поганого. Він не забуває, що вона. графиня, а він безхатній авантурник. Просто йому приємно бути в товаристві жінки, такої недосяжної для нього. Він її шанує, як святу. Закохатися в неї — все одно що закопатися в царицю Савську, намальовану на церковних хорах у Свартше.
Він прагнув тільки слугувати їй, як паж слугує своїй високій господині: пристібати їй ковзани до черевиків, тримати моташку ниток, кермувати санками. Про кохання між ними й мови не могло бути, але Єста належав до тих людей, що знаходять радість у романтичному, невинному упаданні.
Молодий граф був мовчазний і поважний, а Єста — сама веселіють, якраз до вподоби молодій графині. Нікому, хто бачить молоду графиню, й на думку не спаде, що вона шукає. забороненого кохання. Їй у голові самі тільки танці, ганці й веселощі. Вона хотіла б, щоб земля була нескінченною рівниною, без каміння, без гір і озер, щоб скрізь на ній можна було танцювати. Вона хотіла б протанцювати в своїх єдвабних черевичках від колиски до могили.
Одначе поговір не милує молодих жінок.
Коли в Борзі бували гості, то після обіду старші добродії йшли до покою графа трохи подрімати й покурити, літні дами у вітальні вмощувались у м'яких кріслах, посхилявши свої поштиві голови на високі спинки, а молода графиня й Анна Шернгек зачинялися в блакитному кабінеті й без кінця оповідали одна одній свої жіночі таємниці.
Сиділи вони там і другої неділі після того, як Анна Шернгек привезла назад до Берги Ульріку Дільнер.
В цілому світі немає нещаснішої дівчини за неї. Де й ділася її жвавість, її весела зухвалість, яку вона повертала проти кожного, хто зачіпав її за живе.
Все те, що пригодилося їй дорогою додому, в її свідомості знову запало в морок, з якого й постало. Не лишилося жодного чіткого враження.
Хоч ні, одне лишилося, і воно отруювало дівчині душу.
— А що, як то не бог? — шепоче вона сама до себе. — Що, як то не бог наслав вовків?
Вона прагне якогось знака, прагне дива. Вона обшукує очима небо й землю, та ніде не з'явиться з хмари перст, що показав би їй дорогу, чи вогненний стовп, що навів би її на правдиву думку.
Тепер Анна сидить у блакитному кабінеті навпроти графині, і враз їй впадає в око пучок фіалок у білій графининій руці. Її мов блискавка прошила — вона ж бо знає, де ростуть ті фіалки, і здогадується, хто їх нарвав.
Не треба нічого й питати. Бо де ж іще можна нарвати фіалок на початку квітня, як не в березовому гаю на березі Левену коло Екеїбю?
Вона не зводить погляду з синеньких зірочок, щасливих пестунчиків, що мають доступ до всіх сердець, маленьких вістунів, що, бувши самі прегарні, ще й осяяні красою того, що вони віщують, того, що має настати. Анна дивиться на них, і в серці її прокидається гнів, гучний, мов грім, сліпучий, мов блискавка. "Яким правом, — думає вона, — тримає графиня Дона цей пучок фіалок, нарваний на узбережжі коло Екебю?"
Всі вони спокусники. Сінтрам, графиня, — всі люди хочуть звабити Єсту на лиху стежку, та вона його захистить, захистить проти всіх. Навіть якщо доведеться виточити кров із власного серця, вона його оборонить.
І Анна думає, що вона повинна, перше ніж покине цей блакитний кабінет, вирвати з рук у графині квітки, розтоптати їх і знищити.
Анна думає собі так і починає боротьбу з синенькими зірочками. Літні дами у вітальні посхиляли свої поштиві голови на спинки крісел і ні про що й гадки не мають, старі панове спокійно попахкують люльками в графовій кімнаті; всюди і мир, і тиша. Тільки в блакитному кабінеті бушує розпачлива боротьба.
Як добре чинять ті, що тримають руки свої далеко від меча, ті, що вміють спокійно вичікувати, приборкавши серце своє, й доручають себе волі божій! Неспокійне серце завжди помиляється. Завжди зло породжує ще більше зло.
Одначе Анна Шернгек подумала, що тепер нарешті побачила перст божий — він показує їй правдивий шлях.