Що супроти цього біда молодих? Вони дужі, в них е надія. Та як страшно, коли плачуть старі, як не впасти в розпач, коли ті, що були тобі опорою змалку, хиляться, вбиті горем!
Анна Шернгек слухала розповідь старої Ульріки і не бачила ніякої ради.
Старенька плакала й тремтіла, в очах її світилася нестяма. Вона есе говорила, але так плутано, ніби вже й сама не знала, де вона й що з нею. Зморшки, що поорали все її обличчя, вдвічі поглибшали, кучері поспадали з чола й порозвивалися від сліз, і вся її довга худа постать аж тіпалася з плачу.
Нарешті Анна не витримала і зважилась покласти цьому край. Вона вже знала, що зробить: забере Ульріку назад до Берги. Правда, вона Сінтрамова дружина, але їй не можна довше залишатись у Форші. Вона збожеволіє, як ще тут посидить. Анна Шернгек твердо вирішила забрати стару Ульріку з собою.
Ох, як зраділа старенька, але й перелякалася водночас! Вона ніяк не важилась лишити чоловіка та його дім. А що, як він пошле за нею навздогінці великого чорного пса?
Проте Анна Шернгек то жартами, то погрозами нарешті вмовила її, і за півгодини вони вже сиділи поряд на санях, Анна сама була старій Дісі за погонича. Дорога випала тяжка, бо кінчався вже березень, але старій Ульріці було добре в знайомих санях, запряжених знайомою кобилою, що справляла в Берзі службу майже стільки вже років, як і вона сама.
А що стара Ульріка, вічна хатня рабиня, була безстрашної та веселої вдачі, то вже біля Арвідідсторпа перестала плакати, біля Гегберга сміялася, а після Мункебю заходилась оповідати, як їй було замолоду, коли вона служила у графині в Сванегольмі.
Вони саме їхали кам'янистою дорогою, що пролягала безлюдними і пустельними пагорбами на північ від Мункебю, Дорога звивалася на кожен пагорб, куди тільки можна було зіп'ястись; вона закрутами бралася на вершину, тоді стрімко спадала вниз, але відразу поспішалася якнайпростіше перетнути долину, щоб знову вихопитись якимось узбіччям нагору.
Санки якраз почали спускатися з пагорба Вестраторпу, коли стара Ульріка замовкла на півслові і схопила Анну за руку. Очима вона показала на великого чорного пса, що сидів при дорозі.
— Дивись! — прошепотіла вона.
Та пес так швидко чкурнув у ліс, що Анна не встигла роздивитися на нього.
— Швидше! — вигукнула Ульріка. — Гони кобилу якомога швидше! Сінтрам зараз довідається, що я поїхала.
Анна хотіла сміхом розвіяти її страх, але стара правила своєї:
— Скоро ми дочуємо дзеленчання його дзвоників, ось побачиш. Ще навіть не виберемось на другий пагорб, як почуємо.
І коли Діса, засапавшись, досягла вершини Ельофського пагорба, внизу справді почулося дзеленчання дзвоників.
Тепер стара Ульріка просто не тямилася з ляку. Вона затремтіла й почала схлипувати й голосити, як щойно в Сінтрамовій залі. Анна хотіла підігнати Дісу, та кобила тільки повернула голову й глянула на неї, безмежно здивована. Невже вона гадає, що Діса забула, де треба бігти, а де з'їжджати поволі? Чи вона хоче її вчити, як тягти санки, — її, стару Дісу, що вже більше як двадцять років знає тут кожен камінь, кожен міст, кожні ворота й кожен пагорб?
А дзеленчання тим часом усе наближалося.
— То він, то він! Я впізнаю його дзвоники, — голосила стара Ульріка.
Дзеленчання було вже зовсім близько. Часом воно ставало таке непрйродно голосне, що Анна оберталась поглянути, чи Сінтрамів кінь не наїхав уже на її санки, а часом зовсім стихало. Воно лунало раз праворуч від них, а раз ліворуч, проте нікого не видно було на дорозі. Здавалося, ніби їх переслідувало саме тільки дзеленчання.
Так не раз буває, коли вертаєшся вночі з гостини. Дзвоники видзвонюють мелодію, співають, розмовляють, перегукуються, і у відповідь озивається цілий ліс.
Анні Шернгек уже майже кортіло, щоб. переслідувач над'їхав, щоб нарешті з'явився Сінтрам і його муругий кінь, бо від того нестерпного дзеленчання їй ставало моторошно.
Воно вб'є мене! — каже дівчина.
І відразу дзвоники підхоплюють її слова, видзвонюють їх на всі лади: "Вб'є мене! Вб'є мене! Вб'є мене!"
Не так давно цією самою дорогою за нею гналися вовки. Вона бачила в темряві білі блискучі зуби в роззявлених пащах, гадала, що лісові хижаки от-от роздеруть її на клапті, але тоді вона не боялася. Кращої ночі за ту їй ніколи не довелося спізнати. Дужий і гарний був кінь, що віз її, дужий і гарний був чоловік, що товаришив їй у тій чудовій пригоді.
А тепер — ця стара шкапа і стара, немічна, тремтяча супутниця! Анна почувається такою безпорадною, що мало не плаче. Не годна вона втекти від цього страшного, в'їдливого дзеленчання!
Анна Шернгек спиняє коня і злазить з саней. Треба покласти цьому край. Чого їй тікати, ніби вона злякалася того лихого, злостивого мерзотника?
Нарешті в присмерку, дедалі густішому, вона бачить конячу голову, тоді всього коня, сани і самого Сінтрама.
А все їй здається, паче й сани, і кінь, і господар їхній не приїхали дорогою, а постали з мороку в неї на очах — спершу одне, потім друге і, нарешті, третє.
Анна кидає віжки Ульріці і рушає Сінтрамові назустріч.
Той спиняє коня.
— Хе-хе-хе, — озивається Сінтрам, — як часом небораці щастить! Люба панно Шернгек, дозвольте пересадити мого супутника у ваші сани! Йому треба сьогодні ввечері добратися до Берги, а я поспішаю додому.
— А де ж він, той ваш супутник?
Сінтрам відгортає хутро і показує Анні чоловіка, що спить на санях.
— Він трохи напідпитку, — каже він. — Але хіба це щось важить? Хай собі спить на здоров'я. А крім того, це ваш давній приятель, панно Шернгек. Це Єста Берлінг.
Анна здригається.
— Атож, ви хіба не знаєте? — веде Сінтрам далі. — Той, хто покидає коханого, продає його дияволові. Так і я колись попав у його пазури. Звісно, люди вважають, що роблять на краще. Відмовлятися — добро, а кохати — зло.
— Що ви маєте на гадці? Про що це ви? — питає Анна, глибоко вражена.
— Та тільки про те, що не треба вам було відпускати від себе Єсту Берлінга, панно Анно.
— Так захотів господь.
— Аякже, про що я й кажу: відмовлятися — добро, а кохати — зло. Господь бог не любить дивитися на щасливих людей. От він і насилає на них вовків. Та що, як то не бог їх насліав, панно Шернгек? А може, то я любісінько покликав з Доврських гір своїх сіреньких овечок і послав навперейми молодій парі? Подумайте лишень — ану ж то я наслав вовків, щоб нб втратити одного з своїх підданців? Що, як бог тут ні до чого?