Сага про Єсту Берлінга

Страница 43 из 109

Сельма Лагерлеф

Вона була цілий вечір така пригноблена, недобачала в світі нічого, крім смутку, жорстокості і боягузтва. Тепер усе забуто. Молода графиня знову повеселішала. Богиню смерку переможено. Для молодої графині світ знову набрав яскравих барв..

Це було тієї самої ночі в крилі нахлібників.

Кавалери уговкували і лаяли Єсту Берлінга. Літні добродії хотіли спати, та леле! Він не давав їм спокою. Дарма вони позаслонювали ліжка завісами й погасили світло — Єста не замовкав ні на хвилину.

Він заявив їм, що молода графиня янгол і він обожнює її. Він слугуватиме і поклонятиметьея їй. Тепер він радий, що всі жінки його знехтували, бо зможе присвятити своє життя тільки їй. Вона, звичайно, зневажає його. Але він буде щасливий, коли вона дозволить йому, мов тому псові, лежати біля своїх ніг.

Чи вони коли придивлялися острівця Лаге на озері Левен? Чи бачили його південний бік, де гострозубі скелі виростають стрімко з води? А північний, де острів злагідна спадає до озера і де піщані коси, зарослі прегарними високими смереками, сягають далеко в озеро й утворюють чудові затоки? Там, на стрімкій вершині, де ще лишились руїни давньої піратської фортеці, він збудує молодій графині. мармуровий палац. Широкі сходи, вирубані просто в скелі, спускатимуться до самого озера, а до них причалюватимуть човни. Замок матиме чудові зали і високі вежі з позолоченими зубцями. Молодій графині годиться саме таке житло. Старезний трухлявий Борг не вартий, щоб вона туди й ногою студила.

За якийсь час то тут, то там із-за жовтих картатих завіс почало долинати хропіння, але решта кавалерів і далі лаяли Єсту та його шалені марення.

— Люди, — озвався той урочисто, — я бачу зелену землю, вкриту творіннями рук людських або залишками тих творінь. Піраміди давлять землю, вавілонська вежа прохромила небо, з пилу й пороху здіймалися храми і сірі фортеці. Та чи лишиться навіки хоч одне з того, що створили руки людські? О люди, покиньте кельму і глину! Накрийте собі голову мулярським фартухом, ляжте й будуйте вві сні чудові замки! Навіщо вашій душі замки з каменю й цегли? Вчіться споруджувати вічні замки в снах і мріях!

Єста засміявся і врешті пішов спати.

Коли небавом графиня довідалася, що майориху визволено з в'язниці, вона влаштувала обід на честь кавалерів. Відтоді почалося її довге й щире приятелювання з Єстою Берлінгом..

Розділ одинадцятий

ОПОВІДКИ ПРО ДУХІВ

О діти нашої доби!

Я не можу вам оповісти нічого нового, тільки давнє і вже призабуте. Я винесла свої оповідки з дитячих кімнат, де малята сидять на низеньких ослінчиках навколо бабусі з сивими косами, з челядень, де коло вогню зібралися наймити й орендарі, — з їхнього мокрого одягу йде пара, вони дістають із шкіряних піховок, що висять на. шиї, ножі, крають грубі скибки м'якого хліба, намазують їх маслом і балакають про всяку бувальщину, — та з салонів, де літні добродії, зручно вмостившись у кріслах-гойдалках, підохочені келихам гарячого пуншу, згадують про давнину.

А коли дитина наслухається бабусиних казок, оповідок челяді і спогадів про давнє літніх добродіїв, то стоїть зимового вечора коло вікна і вже бачить на небосхилі не летючі хмари, а хисткі однокінні повози кавалерів, зірки їй здаються свічками, що блимають у старовинному графському замку Борзі, а шурхіт прядки в сусідній кімнаті нагадує про Ульріку Дільнер. Постаті давніх часів заполонюють уяву дитини, вона живе ними і мріє про них.

Коли таку дитину, з душею, вщерть переповненою образами з казок, посилали на горище по льон чи по сухарі, як хутко дріботіли її ноженята, як бігла вона сходами й сіньми, аж поки знову опинялася в кухні. Бо в темряві завжди спадали їй на думку почуті від старших давні оповідки про лихого господаря з Форша, що кумився з дияволом.

Прах лихого Сінтрама давно вже спочиває на цвинтарі в Свартше, але ніхто не вірить, що душа його полинула до бога, як написано на надгробному камені.

За життя був він один із тих, до кого в довгі сльотливі недільні надвечір'я часто приїздила важка карета, запряжена чорними кіньми. З неї висідав елегантний добродій, вбраний у чорне, і грою в карти чи в бабки допомагав коротати господареві нудні години, що своєю одноманітністю доводили його до розпачу. Гра тяглася ген аж до півночі, а як удосвіта чужинець від'їздив, то завжди залишав на прощання якийсь зловісний подарунок.

Поки Сінтрам ходив по землі, його приїзд завжди ознаймовували духи. Перед такими, як він, котилась луна: гуркотіла карета на подвір'ї, ляскав батіг, озивався голос на ганку, відчинялись і зачинялись сінешні двері. Той гамір був такий гучний, що будив собак і людей, а тим часом ніхто ще не з'являвся. То були тільки духи, віщуни лихих гостей.

О, які то жахливі люди, що лигаються з нечистою силою! А що то за великий, чорний пес, що з'явився у Форші при Сінтрамі? Він мав страхітливі, мов жарини, очі і довгий червоний язик, що звисав з роззявленої пащі. Якось, коли саме челядь на кухні обідала, він зашкрябав у двері лапою і до смерті наполохав усіх дівчат. Але один парубок, найдужчий з усіх, схопив із печі головешку, рвонув двері і всунув її псові в пащу.

Той моторошно завив і кинувся геть; з пащі йому бухкало полум'я і дим, навколо сипалися іскри, а сліди за ним світилися, мов вогонь.

А хіба не страшно було, що кожного разу, коли господар Форша повертався з якоїсь подорожі додому, в нього був інший запряг? Виїздив він кіньми, а вночі завжди повертався чорними волами. Люди, що мешкали при гостинці, бачили, як чорніли роги проти ясного неба, коли Сінтрам минав їхні садиби, чули, як воли ревли, і жахалися, що ратиці і колеса на сухій кам'янистій дорозі кресали іскри.

Авжеж, було чого ноженятам дріботіти, щоб якнайшвидше перейти довгі темні сіни. Бо якби той, чиє наймення не можна вимовити, взяв та й вигулькнув з темного кутка! Хіба такого не може бути? Адже він показується не тільки лихим людям. Хіба не бачила його Ульріка Дільнер? І вона, і Анна Шернгек казали, що бачили його на власні очі.

Друзі й братове мої, всі, хто любить танцювати й сміятися! Уклінно благаю вас: танцюйте обережніше, смійтесь тихіше, бо може статися велике лихо, як ваші єдвабні черевички на тоненькій підошві настопчуть не тверду мостину, а чутливе людське серце, а веселий, дзвінкий, мов срібний дзвіночок, сміх доведе до розпачу чиюсь душу!