— Тату, тату! — гукає дівчина. — Пустіть мене! Я тремчу й замерзаю! Тут так страшно!
— Мамо, мамо! Ви стільки находилися коло мене! Стільки ночей недоспали, чого ж ви тепер спите? Мамо, мамо, прокиньтесь цієї однісінької ночі, і я вам ніколи більше не завдам прикрості!
Довго вона гукала, тоді затамовувала віддих і прислухалась. Але ніхто її не почув, ніхто не зглянувся на неї, ніхто не відповів.
Вона заломила в розпачі руки, проте очі її були сухі.
Довгий темний будинок з позамиканими дверима й чорними вікнами був моторошно тихий. Що тепер з нею, бездомною, буде? Вона затаврована й зганьблена, поки світу й сонця. І рідний батько сам випік їй червоне тавро на плечі!
— Тату! — ще раз гукнула дівчина. — Що зі мною буде? Люди подумають про мене найгірше!
Вона голосить і побивається, а тіло їй клякне з холоду.
Аж подумати страшно, що така тяжка біда впала на того, хто недавно тішився найвищою шаною! Що так легко можна впасти в найглибшу безодню! Чи ж не жахлива штука — життя? Хто пливе по ньому на безпечному човні? Навколо нас вирує лихо, мов розбурхане море, он як жадібно хвилі лижуть облавок човна, он вони вже його полонять! О, нема за що вчепитися, нема твердої землі, певного човна, скільки око сягає — чуже небо над безмежним океаном лиха!
Та цитьте! Нарешті, нарешті! В сінях чутно легеньку ходу.
— Це ви, мамо? — спитала Мар'яна.
— Я, доню.
— Мені можна ввійти?
— Тато не дозволяє тебе впускати.
— Я бігла заметами в тоненьких черевиках з Екебю аж сюди. Я вже годину стукаю тут і гукаю. Я замерзаю! Чому ви поїхали без мене?
— О дитино моя, навіщо ти цілувала Єсту Берлінга?
— Скажіть татові, що він мені не подобається! То була тільки гра! Невже він гадає, що я хочу вийти за Єсту заміж?
— Піди до управителя, Мар'яно, й попросися на ніч. Тато п'яний і нікого й слухати не хоче. Він замкнув мене нагорі. Тепер, мабуть, спить, і я нишком утекла. Він уб'є тебе, як ти ввійдеш до хати.
— Мамо, мамо, невже мені йти до чужих людей, коли я маю свій дім? Невже й ви такі самі жорстокі, як тато? Як ви допустили, щоб переді мною замкнули двері? Я ляжу в замет, якщо ви мене не впустите!
Мати взялася рукою за клямку, хотіла вже відчинити, але тієї миті почулась важка хода на сходах і товстий голос покликав її назад.
Мар'яна прислухалась. Мати відсахнулася від дверей, злякалась того сердитого голосу, а тоді…
Мар'яна почула щось страшне. В тихому будинку відлунював кожен згук. Вона почула удар палицею чи кулаком в обличчя, тоді глухий гуркіт, а тоді знов удар. — О лишенько! Він бив матір! Дужий, як ведмідь, Мельхіор Сінклер бив свою дружину!
Мар'яна побіліла з ляку, впала на поріг і заломила розпачливо руки. Вона плакала, і сльози замерзали на її рідному порозі.
Милосердя, пощади! Відчиніть, нехай вона підставить свою спину під удари! О, він б'є матір, б'є за те, що та не хотіла знайти вранці свою дочку замерзлу в снігу, б'є за те, що мати думала втішити свою дитину!
Велике приниження спізнала Мар'яна тієї ночі. Вона уявила себе королевою, а ось тепер лежить жалюгідніша за вишмагану рабиню.
Та раптом її посів холодний гнів. Вона підвелася, ще раз постукала в двері зраненими руками й гукнула:
— Слухайте, що я вам скажу! Слухайте, Мельхіоре Сінклере! Ви пожалкуєте, що били матір! Ви ще заплачете, гірко заплачете!
Прекрасна Мар'яна вийшла на вулицю й лягла в замет. Вона скинула хутро й лежала в чорній оксамитовій сукні — темна пляма на білому снігу. Лежала й уявляла собі, як рано-вранці батько знайде її. Вона хотіла тільки одного: щоб саме батько перший її побачив.
О Смерте, бліда посестро! Отже, правдива моя надія, що й я з тобою стрінуся? Навіть до мене, найнезугарнішої трудівниці землі, ти прийдеш, знімеш старенькі черевики з ніг, візьмеш мітлу з рук і миску з борошном, стягнеш із мене буденний одяг. Ласкаво, але невблаганно покладеш мене на мереживній постелі, оздобиш у білі вишивані шати. Ногам моїм уже не треба буде черевиків, але на руки вдягнеш білі, як сніг, рукавички, що їх не забруднить більше ніяка праця. Благословенна від тебе, спочину я тисячолітнім сном. О визволителько! Я, найнезугарніша трудівниця землі, мрію про ту розкішну мить, коли полину в твоє царство.
Бліда посестро, на мені ти сміливо можеш спробувати силу свою, але скажу тобі: з жінками минулої доби тобі доводилось важче. Багато було життєвої снаги в стрункому тілі дівчини, гаряча кров не застигала в холодному снігу.
Ти поклала в постіль свою красуню Мар'яну й сіла при ній, мов стара донька коло дитини, щоб заколисати її до сну. Ти, вірна стара опікунко, знаєш, як приспати дитя людське. Отож ти була, мабуть, сердита, коли ввірвалися приятелі й збудили вже сонну дитину! Отож, мабуть, лютувала, як кавалери підняли красуню Мар'яну з постелі твоєї, як один із них пригорнув її до грудей і на її обличчя потекли його гарячі сльози!
В Екебю скрізь погашено світло, всі гості роз'їхалися. Кавалери стояли самі в своєму крилі навколо останньої, до половини вже спорожненої чаші.
Єста Берлінг закалатав у вінця чаші й виголосив промову на вашу честь, жінки минулої доби. Про вас оповідати, сказав він, що про небесне царство, такі ж бо ви прекрасні та ясні. Довічно молоді, вродливі, а лагідні, як материні очі, що дивляться на дитинча своє. І ніжні та м'які, мов білченята, як горнетесь до чоловічих сміливих грудей. Ніколи не тремтить ваш голос з люті і зморшками не брижиться чоло, ніколи делікатні ваші руки не шерхнуть і не тверднуть. Ви, чарівні святі, як статуї оздобні в домашнім нашім храмі. Чоловіки падають вам до ніг, кадять вам пахощі й моляться, через вас кохання творить свої дива, і поезія оточує вам голови блискучими золотими німбами.
Кавалери зірвалися на ноги, захмелені вином і його словами, кров їм заграла з радості. Навіть старий дядько Ебергард і ледачий кузен Крістофер запалилися. Кавалери якнайшвидше позапрягали коней у бігунці та в копильчаки і помчали в холодну ніч скласти ще раз хвалу тим, кому ніяка хвала не буде достатня, заспівати серенаду кожній із тих, хто мав рожеві щоки і ясні очі, хто щойно сяяв своєю вродою у просторих залах Екебю.