Велична й могутня майориха з Екебю. Хто зважиться підняти на неї руку, чиї вуста свідчитимуть проти неї? Звісно, не вбогих кавалерів, що багато років їдять її хліб і сплять під її дахом. Вона садовить їх, де хоче, може хряснути в них перед носом дверима — як їй заманеться, і вони не годні оминути її влади. Хай змилосердиться над ними бог! Адже без Екебю вони б не могли жити.
Біля великого столу весело. Там світяться прегарні очі Мар'яни Сінклер і дзвенить лагідний сміх веселого Дони.
А кавалери сидять понурі. Чи ж не справедливо було б, щоб ті, кого майориха запродала дияволові, обідали коло того самого столу, що й решта гостей? Хіба не ганебно сидіти за цим столиком біля груби? Наче кавалери не варті кращого товариства!
Майориха пишається, сидячи між графом з Борга і пробстом із Бру. А кавалери похнюпили голови, мов покарані діти, і згадують те, що було вночі.
Соромливими гістьми з'являються коло столу кавалерів смішні вигадки й веселі жарти — їх знову поймає обурення й оживає згадка про нічні обіцянки чортові. Патрон Юліус переконує дужого капітана Берга, що печених рябчиків, — їх саме розносять біля великого столу, — всім не вистачить, але ніхто не сміється.
— Не вистачить, — каже він, — я ж бо знаю, скільки їх куплено. Але вони знайшли собі раду, Крістіане, для нас на цей столик напекли круків.
Вуста полковника Беренкройца під густим вусом усе-таки торкає усмішка, але Єста Берлінг зранку має таку міну, мов намірився когось убити.
— Для нахлібників усе годиться, еге ж? — озивається він.
Нарешті до столика приносять повну з горою миску смачних рябчиків.
Та капітан Берг уже кипить люттю. Він ціле життя ненавидів круків, плюгавих, крикливих ненажер. Так ненавидів, що восени, виставляючи себе на посміховисько, вбирався в спідницю й пов'язував на голову хустку, аби тільки підійти до них на відстань пострілу, як вони ласували зерном на полі.
Він ганяв і нищив їх на галявах, як вони парувалися весною, вишукував улітку гнізда і скидав додолу голих ще пуцьверінків або товк надсиджені яйця.
Ось він хапає миску з рябчиками й реве на служника:
— Ти думаєш, що я їх не впізнаю? Думаєш, треба, щоб вони аж крякнули? Фе, яка ганьба! Пригощати Крістіана Берга круками!
Він бере одного рябчика і шпурляє ним об стіну.
— Фе! — реве він, аж здригається вся зала. — Пригощати Крістіана Берга круками, фе!
І так само, як він кидав безпорадними пуцьверінками об каміння, тепер він гатить рябчиками об стіну.
Навколо бризкає підлива й жир; рябчики відбиваються від стіни й падають на підлогу. За столом кавалерів стає весело.
Аж ось до їхнього слуху долинає голос розгніваної майорихи.
— Викиньте його за двері! — велить вона служникам.
Та служники бояться. Це ж Крістіан Берг, дужий капітан.
— Викиньте, кажу!
Крістіан Берг чує її крик; засліплений люттю, він безстрашно обертається до майорихи, як ведмідь, що лишив поваленого ворога і береться до нового супротивника. Він підступає до святкового столу; лунко гупають по підлозі його важкі чоботи. Врешті капітан спиняється; від майорихи його відділяє тільки стіл.
— Викиньте його за двері! — ще раз гукає вона.
Але Берг кипить гнівом, аж страшно глянути на його насуплене чоло й стиснуті кулачиська. Він високий, мов велетень, і дужий, мов велетень. Гості й челядь тремтять, ніхто не важиться підступити до капітана. Та й хто б осмілився його зачепити, коли лють потьмарила його розум?
Він стоїть перед майорихою і грізно промовляє:
— Я вишпурляв круків об стіну. Хіба не можна, га?
— Геть звідси, капітане!
— Цить, стара! Додумалась пригощати Крістіана Берга круками! Треба було б оце взяти тебе і сім твоїх проклятих…
— Хай тобі чорт, Крістіане Бергу, ану не лайся! Тут тільки мені можна лаятись.
— Думаєш, я боюся тебе, відьмо? Думаєш, не знаю, як тобі дісталися сім рудень?
— Цить, капітане!
— Коли Альтрінгер помирав, то віддав їх твоєму чоловікові за те, що ти була його коханкою!
— Замовкнеш ти чи ні?
— Отака з тебе була вірна дружина, Маргарето Самселіус. А майор прийняв сім рудень і дозволив тобі порядкувати в них, наче й не знав нічого. Тут чорт напевне вмочив свої пальці. Але тепер тобі край.
Майориха опускається на стілець. Вона блідне й тремтить. Тоді озивається зміненим тихим голосом:
— Авжеж, мені край, завдяки тобі, Крістіане Бергу.
Від цих слів дужий капітан здригається, обличчя йому кривиться, на очах виступають сльози каяття.
— Я п'яний! — кричить він. — Я не тямлю, що кажу! Я нічого не говорив! Я був для неї сорок років пес і раб, тільки пес і раб! Вона Маргарета Сельсінг, якій я служив ціле своє життя! Я не кажу нічого поганого про неї! Хіба можна щось закинути прекрасній Маргареті Сельсінг? Я, мов той пес, стеріг її двері, мов раб, ніс її тягар. Нехай штурхне мене ногою, нехай ударить! Бачите ж, я благаю й караюся. Я кохаю її сорок років. Як би я міг сказати про неї щось погане?
Дивне то видовисько. Капітан падає навколішки і просить вибачити йому, Майориха сидить з другого боку, і він колінкує навколо столу до неї. Тоді схиляється и цілує край її сукні, зрошуючи підлогу слізьми.
Та неподалік від майорихи сидить низенький, дужий чоловік із скуйовдженим чубом, косими очима й випнутою вперед спідньою щелепою. Він схожий на ведмедя. Він маломовний, завжди нишком робить щось своє, не дбаючи ні про кого й ні про що. Це майор Самселіус.
Почувши капітанові слова, він підводиться, майориха також устає, а за нею й усі п'ятдесят гостей. Жінки плачуть зі страху, чоловіки ніяковіють, а в ногах у майорихи лежить капітан Крістіан, цілує край її сукні і зрошує слізьми підлогу.
Широкі волохаті майорові руки поволі стискаються в кулаки; він підносить руку, але майориха випереджає його.
— Ти вкрав мене, — озивається вона глухим, якимсь чужим голосом. — Прийшов, як злодій, і забрав мене. Дома ти штурханами, голодом і лайкою силував мене бути тобі за дружину. Я повелася з тобою так, як ти заслужив.
Майор ще дужче стискає кулаки. Майориха трохи відступає назад і веде далі:
— Живий вугор звивається під ножем, жінка, що її присилувано вийти заміж, шукає собі коханця. Ти хочеш бити мене за те, що було двадцять років тому? А чом тоді не бив? Невже забув, що він жив у Екебю, а ми в Ше? Ми їздили його каретами й пили його вино. Хіба ми щось ховали перед тобою? Чи його слуги не були твоїми слугами? Чи його золото не пливло в твої кишені? Чи ти не взяв від нього семи рудень? Тоді ти мовчав, а треба було бити мене, Бернте Самселіусе, тоді треба було бити.