Тепер Кевенгюлер здобув собі славу й багато приятелів у місті. Він так пишався своїм возом, що поїхав у Стокгольм показати його королеві. Йому не треба було чекати, поки змінять коней, та лаятися з візниками. Не треба було трястися в деренчливій кареті й спати на твердих лавах заїздів. Він гордо вирушив своїм власним повозом і за кілька годин був уже в столиці.
Кевенгюлер під'їхав просто до палацу. Король у супроводі двірських дам і почту вийшов до нього, і всі не могли нахвалитися його винаходом.
І тоді король сказав:
— Ти міг би віддати мені свого воза, Кевенгюлере.
І хоч той відмовився, король і далі наполягав на своєму.
Раптом Кевенгюлер помітив у королевому почті одну даму в зеленій сукні і з ясними косами. Він, звичайно, впізнав її і збагнув, що то вона порадила королеві просити в нього воза.
Кевенгюлер був у розпачі. Він би не стерпів, щоб хтось інший їздив його возом, але й не зважувавсь довго опиратися королеві. Тому раптом скерував на замковий мур, і віз розлетівся на друзки.
Коли він повернувся до Карлстада, то спробував змайструвати новий віз. Одначе не зумів. І він тоді вжахнувся дарунка, одержаного від лісової феї. Він кинув легковажне життя в батьковому замку, щоб стати благодійником людей, а не вигадувати хитромудрі штуки, якими сам тільки й міг скористатися. Що з того, що він великий майстер, найбільший з усіх, коли він не може помножувати свої незвичайні винаходи, щоб вони служили тисячам інших людей?
І той учений і винахідник так затужив за спокійною, корисною працею, що став каменярем і мулярем. Отоді він і спорудив — велику башту біля Західного мосту, таку, як башта з вітряком у графському замку його батька. Він хотів добудувати до неї зали й портали, внутрішні дворики, вали й звідні мости, щоб на березі Кларельва постав цілий лицарський замок.
Він хотів здійснити в ньому юнацьку свою мрію. В замкових залах мали розміститися всі промисли й ремесла. Білі млинські челядники й чорні ковальські, годинникарі з зеленими дашками над стомленими очима, фарб'ярі з поплямленими руками, ткачі, токарі, гранярі, — геть усі повинні були мати в тому замку свої майстерні.
І все йшло добре. З каміння, що його він сам витесав, Кевенгюлер вимурував собі башту. До неї він прилаштував крила, як у вітряка, бо там мав бути млин. По тому він узявся обладнувати кузню.
Одного разу він стояв і дивився, як вітер легенько обертає міцні крила. І його знову посіли давні химери.
Йому здалося, ніби зелена фея знову глянула на нього своїми вогнистими очима, і мозок його спалахнув полум'ям. Він замкнувся в своїй майстерні, не їв, не відпочивав, весь час працював. І за вісім днів створив нове диво.
Одного чудового ранку він виліз на дах своєї башти й заходився прилаштовувати до рамен крила.
Його побачили два вуличні хлопчаки й гімназист, що сиділи на поруччі й вудили себеликів. Вони зчинили галас на ціле місто. Кинувши все, хлопці бігали з вулиці на вулицю, тарабанили в кожні двері й гукали:
— Кевенгюлер хоче літати! Кевенгюлер хоче літати!
Він спокійно стояв собі на даху башти й припинав крила, а тим часом із вузьких вуличок старовинного міста стікалися юрби людей.
Кухарки полишали казани на плиті й тісто в ночвах. Бабусі покидали недоплетені шкарпетки, начіплювали на носи окуляри й поспішалися на вулицю. Бургомістр і радники підвелися з-за судових столів, ректор шпурнув у куток граматику, а школярі гайнули з класів, не дочекавшись дозволу. Геть усе місто мчало до Західного мосту.
Скоро там було аж чорно від людей. На Соляному — ринку, по берегах річки, ген до єпіскопового саду — скрізь кишіло людьми. Тиснява була більша, як на петрівчаному ярмарку або того дня, коли містом проїздив король Густав III, — восьмикінна карета його мчала тоді так швидко, що на закрутах перехилялась і трималася землі тільки двома колесами.
Нарешті Кевенгюлер припнув крила, кілька разів махнув ними і знявся в повітря. Він ширяв у небі, високо над землею.
Кевенгюлер на повні груди вдихав чисте, п'янке повітря. Груди йому високо здіймалися, в серці заграла давня лицарська кров. Він тримався на місці, мов голуб, ширяв, як орел, крила його були міцні, як у ластівки, й орудував він ними впевнено, як шуліка. Кевенгюлер позирнув на прикуту до землі юрбу, що не зводила з нього погляду. Якби він міг змайструвати кожній людині з натовпу по парі таких крил! Якби міг дати силу кожному піднятися в чисте небо! Як би тоді вони всі змінилися! Навіть у хвилину переможного лету він не забував своєї гіркої долі. Він не міг сам-один утішатися своїм винаходом. О, хай би він тільки знову десь побачив ту лісову фею!
Раптом очам його, майже засліпленим яскравим сонячним промінням і тремтливим повітрям, видалося, ніби хтось летить просто на нього. Він бачив, як рухалися великі крила, схожі на його власні, і ті крила несли якусь людину. Маяли золотаві коси, мінився зелений шовк, блищали шалені очі. То була вона, лісова фея!
Кевенгюлер ні хвилі не роздумував. Він чимдуж погнався за проявою, щоб поцілувати її чи вдарити, і сам добре не знав, але в кожному разі змусити її до одного: зняти З; цього закляття. В тому нестямному гоні він стратив глузд і розважність. Не дивився, куди летить, бачив тільки розмаяні коси й вогнисті очі. Ось вона вже зовсім близько, Кевенгюлер простяг руки, щоб схопити її. Враз він зачепився за її крила, і вони були міцніші, ніж у нього. Його крила затріщали, зламались, сам він крутнувся й полетів кудись униз.
Коли Кевенгюлер опритомнів, то побачив, що опинився на даху своєї башти, а поряд із ним лежить поламана літальна машина. Він нагнався просто на вітряк, що крутнув ним кілька разів, а тоді шпурнув на дах.
Так скінчилася його розвага.
Кевенгюлера знов опанував розпач. Буденна праця його не вабила, а вичаровувати знов якесь диво він не важився. Серце його не витримає, коли він ще раз змайструє якусь чудесну машину і втратить її. А як не втратить, то збожеволіє від думки, що ніхто, крім нього, не зможе нею скористатися.
Кевенгюлер знайшов свій ранець та сучкувату палицю, кинув вітряк і подався шукати лісову фею.
Він придбав собі коня й воза, бо вже був немолодий і не міг швидко ходити. Кажуть, що, доїхавши до якогось лісу, він злазив з воза, заходив у гущавину й гукав зелену чарівницю: