— Там вовки, а ми здобич! — вигукує" Єста. — Дон-Жуане, голубе мій, уяви собі, що ти молодий лось! Лети крізь гущавину, бреди через мочарі, стрибай зі скелі в чисте озеро, перепливай його, мужньо звівши голову, і зникай, ховайся в непролазній, спасенній темряві густого ялинового лісу! Мчи, Дон-Жуане, бувалий викрадачу жінок! Лети, як молодий лось!
Радість сповнює Єстине запальне серце від швидкої їзди, а крик переслідувачів звучить для нього, як переможний гімн. Радість сповнює його запальне серце, коди він відчуває, як графиня тремтить зі страху й цокотить зубами.
Раптом він випускає її з своїх залізних обіймів, підводиться на санях, вимахує шапкою і гукає:
— Я, Єста Берлінг, — володар десятка тисяч поцілунків і трьох тисяч любовних листів. Слава Єсті Берлінгові! Лови його, хто може!
А за мить він уже шепоче графині на вухо:
— Хіба не чудова їзда? Не королівська? За Левеном лежить Венерн. За Венерном — море, скрізь безкраїй простір чистої синьої криги, а далі — осяйний світ. Лунко дзвенить замерзла крига, позад нас шалений крик, падають зірки у високості, попереду співають дзвоники. Вперед! Тільки вперед! Адже ж гарно так їхати, красна моя пані?
Він відпускає графиню, і вона відштовхує його від себе.
За хвилю він припадає до її ніг.
— Я негідник, просто негідник! Вам не слід було мене дражнити, графине. Ви були такі горді й величні, ви не вірили, що кавалерська рука може вас досягти. Вас любить і небо й земля. То навіщо ж було завдавати ще більшого тягаря тому, кого зневажає і небо й земля? Єста хапає графинину руку й підносить до свого обличчя.
— Ох, якби ви знали, що означає почувати себе проклятим! Людина вже не думає, що вона робить, далебі, не думає.
Ту мить Єста зауважує, що графиня без рукавичок. Він дістає з кишені своєї великі шкіряні рукавиці і надіває їй на руки.
За цей час він цілком заспокоюється, чемно всідається на санках якомога далі від графині й каже:
— Вам нема чого боятися, графине. Бачите ж бо, куди ми їдемо. Тепер ви самі розумієте, що ми не мали на думці зробити вам щось погане.
Графиня, що досі не тямилася з жаху, бачить тепер, що вони переїхали озеро і Дон-Жуан береться стрімким узбіччям до Борга.
Нарешті вони спиняються перед сходами замку й допомагають молодій графині вибратися з саней.
Побачивши коло себе своїх служників, графиня підбадьорюється й опановує себе.
— Догляньте коня, Андершуне, — наказує вона своєму візникові. — Ці добродії, що привезли мене, зайдуть, либонь, на хвильку досередини. Граф зараз над'їде.
— Як вам завгодно, графине, — відповідає Єста і відразу злазить з саней.
Берецкройц теж не роздумує і кидає віжки.
Молода графиня, що йде попереду й насилу приховує свою зловтіху, заводить, кавалерів до зали. Вона, звичайно, гадала, що кавалери не зважаться прийняти запрошення й стати віч-на-віч з її чоловіком.
Отже, вони просто не знають, який він суворий і справедливий, тому й не бояться кари за те, що силоміць забрали її в свої сани. Їй хотілося швидше почути, як граф заборонить їм надалі переступати свій поріг, побачити, як він покличе служників, покаже на кавалерів і звелить відтепер ніколи не відчиняти їм брами, послухати, як він кине їм слово зневаги не тільки за неї, але й за їхню невдячність до майорихи, своєї старої добродійки.
Він-бо такий ніжний і уважний до неї, тож увесь його справедливий гнів упаде на голови тих, хто її скривдив. Кохання додасть палу його словам. Він, що обожнює її і вважає за найтендітнішу з усіх жінок на світі, не пробачить тим неотесам, що схопили її, мов шуліка горобця. Графиня горіла жадобою помсти.
Беренкройц, полковник з густим сивим вусом, спокійнісінько зайшов до їдальні й почав грітися біля коминка, що пашів жаром, як завжди, коли графиня верталася з бенкету.
Єста стояв у сутінку коло дверей і мовчки дивився на графиню, поки служниці розкутували її. з хутра. І зненацька відчув таку радість, якої не знав уже багато років. Він зробив несподіване відкриття, хоч і сам не знав, як дійшов до нього, — усім серцем своїм відчув, що в графині живе прекрасна душа.
Поки що її душа лежить сповита й дрімає, але настане час і вона покаже себе. Єста неймовірно втішився, що відкрив у ній ту чисту, лагідну, невинну душу. Він мало не засміявся, бачивши графинине обурення: щоки палають, брови насуплені. "Ти й сама не знаєш, яка ти ласкава та добра", — думав собі він.
Вона живе в світі почуттів і ніколи не зможе як слід оцінити багатство своєї душі, міркував Єста. Але він від цієї хвилини слугуватиме графині, як слугують усьому прекрасному й неземному. І нема чого жалкувати, що він учинив над графинею насильство. Коли б вона так не злякалася, коли б не відштовхнула його так обурено, коли б він не відчув, як усе її єство збунтувалося проти його брутальності, то ніколи б не довідався, яку вона має чутливу та шляхетну душу.
Досі Єста був про графиню іншої думки: вона ж бо знала тільки розваги й танці. Та ще й вийшла заміж за недоумкуватого графа, Генріка.
Але тепер він слугуватиме їй до самої смерті, стане її псом і рабом, як любить казати капітан Крістіан.
Єста Берлінг стояв коло дверей, побожно склавши руки, ніби молився. Відтоді, як його вперше торкнувся був вогненний язик натхнення, він ще ніколи не відчував у душі такого священного тремтіння. Його навіть не погасив приїзд графа з товариством, що сипало прокльонами й обурювалося вчинком кавалерів.
Він полишив Беренкройцові відбивати перший наступ. Той, загартований не однією пригодою, спокійнісінько стояв собі біля коминка, спершись ногою на гратки, ліктем на коліно, а підборіддям — на руку, й дивився на своїх супротивників.
— Що все це має означати? — ревнув до нього низенький граф.
— А те, — відповів Беренкройц, — що відколи на світі існують жінки, існують також і дурні, що танцюють під їхню дудку.
Молодий граф почервонів і знову крикнув:
— Я питаю, що це означає?
— Я також питаю, що це означає? — глузливо мовив Беренкройц. — Питаю, чому графиня Дона не схотіла танцювати з Єстою Берлінгом?
Граф запитливо обернувся до дружини.
— Я не могла, Генріку! — вигукнула графиня. — Не могла танцювати ані з ним, ані з кимось іншим з-поміж кавалерів. Мені з думки не сходила майориха, яку вони лишили мучитись у в'язниці.