Жебрак досяг заїзду й вирішив дочекатися там вечора. Він зайшов до шинку і знеможено опустився на ослін біля дверей, а думкою все ще линув до вічного пралісу.
Шинкарка зглянулась на нього й дала чарочку горілки. Потім дала й ще одну — надто він її просив.
Одначе більше не хотіла дати, і жебрака охопив глибокий розпач. Йому треба було ще того міцного, солодкого питва. Конче треба, щоб серце ще раз затанцювало в грудях, щоб думки в голові спалахнули веселим роєм. О, чарівний трунок! На його білих хвилях пливе літнє сонце, літні пахощі й літня краса, співають пташки.
Він хотів ще раз натішитися сонцем, щастям, перше ніж зникнути в нічному мороці.
Отож він поміняв на горілку спершу борошно, тоді мішок, а врешті й санки. Зате він добре впився і проспав на ослоні в корчмі майже до самого вечора.
Прокинувшись, він збагнув, що йому лишилося тільки одне. Коли його мізерне тіло знову взяло гору над душею, коли він пропив те, що йому довірила дитина, коли він став ганьбою світу, то повинен звільнити його від такого бридкого тягаря. Повинен дати волю своїй душі, нехай летить до бога.
Він лежав на ослоні в заїзді і сам собі складав вирок. "Єсту Берлінга, вигнаного священика, винного в тому, що пропив борошно голодної дитини, засуджено на смерть. На яку смерть? На смерть у сніговій кучугурі".
Він узяв шапку і почвалав надвір, ще не зовсім прочунявшись зі сну й не зовсім протверезівши. Він заплакав із жалю до себе, до своєї пропащої душі, що її мав звільнити від тіла.
Далеко він не зайшов, та й нікуди не звертав. Край шляху була висока кучугура, і він упав у неї, шукаючи собі смерті. Він заплющив очі й силкувався заснути.
Хтозна, скільки він лежав, але в ньому ще жевріло життя, коли надбігла дочка священика з Брубю з ліхтарем у руці і знайшла його в снігу. Дівчинка довго чекала на нього і тепер прибігла з дому довідатися, що з ним сталося.
Вона відразу впізнала жебрака й почала його штурхати і кричати, щоб він прокинувся. Їй треба було дізнатися, де він дів її борошно. Треба було вернути його до життя хоч на хвилину, аби він тільки сказав, що сталося з її санками й борошном! Батько її вб'є, якщо санки пропадуть. Вона вкусила жебрака за палець, подряпала йому обличчя і все кричала, як навіжена.
Зненацька над'їхали чиїсь сани.
— Що це за мара тут верещить? — спитав хтось суворим голосом.
— Я хочу дізнатися, що цей чоловік зробив з моїм борошном і санками, — захлипала дівчинка й загупала кулаками в жебракові груди.
— Не бачиш хіба, що ти дряпаєш замерзлого? Ану геть звідси, дика кішко!
Із саней вилізла висока, огрядна жінка й підійшла до кучугури. Дівчинку вона вхопила за комір і виштовхнула на дорогу. Тоді схилилась, підсунула руку під жебракове тіло, підняла його й перенесла в сани.
— Ходи-но до заїзду! — гукнула вона дівчинці. — Почуємо, що ти нам розкажеш!
За годину жебрак сидів уже на стільці коло дверей у найкращій кімнаті заїзду, а перед ним стояла владна жінка, що врятувала його від смерті в снігу.
Такою, як він оце бачив її, з вимащеними сажею руками після об'їзду вуглярів у лісі, з череп'яною люлькою в роті, одягненою в короткий кожушок і смугасту вовняну сукню домашнього ткання, в підкованих черевиках, із сивими косами, гладенько зачесаними назад над старим уже, але вродливим обличчям, — такою Єсті Берлінгові змальовували її тисячі разів, і він збагнув, що зустрівся з уславленою майорихою з Екебю.
Вона була наймогутніша жінка у Вермланді, власниця семи рудень, що звикла наказувати й володарювати, а він — нікчемний, бездомний жебрак, злидар, для якого кожна дорога надто важка, а кожна хата надто тісна. Він злякано затремтів, коли вона звела на нього очі.
Вона мовчки дивилася на цю людську мізерію, на червоні спухлі руки, виголоджену постать і прекрасну голову, що попри всі злигодні й занепад ясніла пишною вродою.
— Чи ви не Єста Берлінг, навіжений священик? — запитала жінка..
Жебрак мовчав.
— Я майориха з Екебю.
Жебрак здригнувся всім тілом. Він склав руки й звів на неї погляд, сповнений туги. Що вона хоче? Може, присилувати його жити? Жебрак тремтів перед її міццю. А він уже був майже досяг спокою вічного пралісу!
Свій наступ жінка почала з заяви, що священиковій дочці повернуть санки й мішок з борошном і що вона, майориха, пропонує йому, як і багатьом іншим бездомним злидарям, оселитися в кавалерському крилі її будинку в Екебю. Вона запропонувала йому веселе, сповнене розваг життя, однак він похитав головою і сказав, що мусить умерти.
Тоді вона стукнула кулаком по столу й відверто висловила свою думку про нього:
— А що ж, ви хочете вмерти, неодмінно хочете вмерти! Мене це не здивувало б, якби ви справді були ще живі. Гляньте на своє змізерніле тіло, немічні руки й ноги, погаслі очі. І ви гадаєте, що вам далеко до смерті? Гадаєте, що мрець тільки той, хто лежить закляклий у труні? Думаєте, я не бачу, які ви мертві, Єсто Берлінгу?
У вас на шиї замість голови череп, а в очних ямках ворушиться черва. Хіба ви не відчуваєте, що в вашому роті повно землі, не чуєте, як торохтять кістки, коли ви рухаєтесь?
Єста Берлінг утопився в горілці й помер. А ворушиться в ньому тільки кістяк, і ви не бажаєте, щоб він жив, — та хіба це життя? Це все одно, що заборонити мерцеві потанцювати між могилами місячної ночі.
Чи ви соромитесь, що вас вигнали, і тому тепер хочете вмерти? Хіба не почесніше було б віддати свій хист на якесь добре діло на цій божій зеленій землі? Чому ви зразу не прийшли до мене? Я була б для вас усе зробила. Та де там, ви гадаєте, що доскочите більшої шани, як лежатимете загорнутий у покрівець і всі казатимуть, що з вас дуже гарний небіжчик, еге ж?
Жебрак мовчав, навіть ледь усміхався, доки вона вергала на нього лавину лютих слів. Не страшно, радів він, не страшно! Вічні ліси чекають на нього, і ця жінка не має сили відвернути від них його душу.
Майориха замовкла і трохи походила по кімнаті. Тоді сіла біля коминка, поставила ноги на підмурок і сперлася ліктями на коліна.
— А хай йому чорт! — озвалася раптом вона й усміхнулася. — Те, що я сказала, правдивіше, ніж самій мені здавалося. Ви, Єсто Берлінгу, не вірите, що на світі більшість людей мертві або ж напівмертві? Гадаєте, що я живу? Ні! Ой ні!