Вони поминають кімнату, де двоє вартових сидять перед засуненими дверима, і без перешкоди заходять до майорийшної в'язниці. Це велике приміщення, повне ткацьких верстатів та іншого начиння. Властиво, це мала бути ткальня, але вікна в ній загратовані, на дверях припасовані добрі засуви — отже, як треба, вона може правити й за в'язницю.
Майориха, знай, ходить і не зважає на гостей. Вона весь цей час відбуває довгу мандрівку. На думці в неї тільки одне: вона долає двадцять миль до своєї матері, що живе в Ельвдальських лісах і чекає на неї. Майорисі ніколи опочити, треба йти. Її підганяє страх. Адже матері вже більше як дев'яносто років. Вона скоро помре.
Майориха виміряла ткальню на лікті і тепер рахує їх, складає лікті в сажні, а сажні в півмилі та милі.
Важка й довга в неї дорога, а все ж майориха не важиться спочити. Бреде глибокими заметами, чує, як шумить над нею вічний праліс, і йде далі. Спить у фінських хижах і хворостяних куренях вуглярів. Часом, як протягом довгих миль не трапляється людського житла, їй доводиться ламати гілля на постіль і моститися під трухлявою, виверненою з корінням смерекою.
Нарешті майориха досягає мети, двадцять миль пройдено, ліс розступається, і на засніженому подвір'ї видно червоні будівлі. Чиста річка піниться, рине вниз кількома невеличкими водоспадами, і той знайомий шум свідчить, що вона вдома.
І її мати, побачивши дочку в жебрацькому лахмітті, як вона й хотіла того, виходить їй назустріч.
Коли майориха добирається до цього місця, то підводить голову, озирається, бачить замішені двері й усвідомлює, де вона.
Тоді вона питає себе, чи, бува, не починає божеволіти, і сідає спочити й поміркувати. Та за хвилю вже знову зривається на ноги, рахує лікті й сажні, в півмилі та милі, зупиняється ненадовго перепочити у фінських хижах і не спить ні вдень ні вночі, поки здолає всі двадцять миль.
Відколи майориха сидить у в'язниці, то ще майже не спала.
Обидві гості з острахом дивляться на майориху.
Молода графиня назавжди запам'ятає її такою, як угледіла цього разу. Вона бачитиме її вві сні й часто прокидатиметься з заплаканими очима й тяжким стогоном на вустах.
На майориху страшно глянути: лице змарніле й пооране зморшками, коси повилазили й висять тонкими космаками, замість одягу — саме лахміття. Та попри все це в неї ще лишилося багато ознак колишньої величі, прикмет могутньої володарки; вона викликає не тільки співчуття, але й повагу.
Та найдужче вражають графиню майоришині очі: запалі, непроникливі, ще не позбавлені проблиску свідомості, але майже готові погаснути; в глибині їх тліють іскри шаленства, і стає боязко, що кожної миті стара може вчепитися в тебе зубами й кігтями.
Вони довго стоять і очікують, аж раптом майориха спиняється перед молодою жінкою і суворо позирає на неї. Графиня відступає на крок і хапає пані Шарлінг за руку.
Обличчя майоришине нараз оживає, і очі зовсім опритомнюють.
— Ні, ні, — озивається вона й усміхається, — аж до такої біди я ще не дійшла, серце моє.
Воїна запрошує їх сідати й сідає сама. Обличчя її, як і в давні часи, набирає величного виразу, знайомого всім, хто бував на бучних бенкетах в Екебю та на пишних балах у губернаторовій резиденції в Карлстаді. Вони забувають про її лахміття і про її ув'язнення і бачать тільки найгордовитішу і найбагатшу жінку Вермланду.
— Люба графине, — каже майориха, — що вас примусило лишити танці задля такої самітної старої баби, як я? Ви, мабуть, дуже добрі.
Графиня Елісабет така схвильована, що не спроможна здобутися на слово. Пані Шарлінг відповідає замість неї: графиня не може танцювати, бо з думки їй не сходить вона, майориха.
— Люба пані Шарлінг, — каже майориха, — отже, дійшло вже до того, що я заважаю молодим веселитися? Не плачте за мною, люба графине. Я стара лиха жінка, що й заслужила на таку долю. Адже ви й самі відвернетесь від того, хто вдарить рідну матір?
— Так, але…
Майориха перебиває графині мову і відгортає їй з чола ясні кучері.
— Дитино моя, — каже вона, — як ви могли вийти заміж за дурного Генріка Дону?
— Але ж я його люблю.
— Розумію. Як воно сталося, розумію, — веде майориха далі. — Ви просто щира дитина. Плачете з зажуреними й смієтеся з веселими. Кажете "так" першому, хто заявляє вам: "Я тебе кохаю". Певне, що так. Ідіть же й танцюйте, люба моя графине. Танцюйте й веселіться! У вас немає в серці зла.
— Але ж я хочу вам чимось допомогти.
— Дитино моя, — урочисто каже майориха. — Жила в Екебю стара жінка, що тримала в кулаці вітри небесні. Тепер її ув'язнено, і вітри гуляють на волі. Чого ж дивуватися, що в краї шаліють бурі?
Я вже стара, графине, і всього набачилася на своєму віку. Я розуміюся на бурях. І знаю — на нас надходить ураган божий. Часом він налітає на великі держави, а часом — на маленькі загублені хутори. Ураган божий нікого не минає, налітає і на дужих, і на слабких. Є на що подивитися, коли надходить ураган божий.
Подми ж, божий урагане, благословенна буре господня, над землею! Сповни повітря, сповни води гуком і ляком! Хай же гримить і гуркоче божа стихія, хай наганяє ще більший жах! Хай хуртовина пронесеться над цим краєм, змете хисткі стіни, розіб'є іржаві замки, повалить перехняблені будівлі!
Землю огорне страх. Кубельця дрібного птаства повипадають із розсох на деревах, яструбине гніздо шелесне додолу з вершка смереки, і навіть совині гнізда в гірських розколинах позлизує вітер своїм шорстким язиком.
Ми думали, Що в нас усе гаразд, аж ні. Нам треба урагану божого. Я розумію все, тому й не нарікаю. Хочу тільки швидше дістатися до своєї матері.
— А тепер ідіть, графине! — враз похоплюється майориха. — Я не маю більше часу. Мені треба долати свій шлях. Ідіть і стережіться тих, що мчать на буремних хмарах!
І вона знову починає ходити по ткальні. Обличчя її в'яне, очі стають невидющі. Графині й пані Шарлінг доводиться залишити її.
Вернувшись до танцювальної зали, графиня підходить до Єсти Берлінга й каже:
— Вас вітає майориха, пане Берлінгу. Вона чекає, щоб ви її випустили з в'язниці.
— Довго їй треба буде чекати, графине.
— О, допоможіть їй, пане Берлінгу! Єста похмурнішає.