Майор сипонув у нічну тишу такими гарячими прокльонами, що аж дзвони загули.
І враз він почув глухий тупіт унизу в церкві і ніби якийсь шурхіт на сходах. Справді, хтось важкою ступою також брався на вежу!
Майор Фукс, що стояв і лаявся, аж дзвони відлунювали, трохи задумався. Кого це дідько несе йому на допомогу? Хода чимраз ближчала. Комусь, видно, теж чогось треба було на вежі.
Майор причаївся за кроквами й бантинами і погасив ліхтарика. Не те щоб він злякався, але ж увесь задум піде нанівець, якщо його хтось побачить. Тільки-но встиг він сховатись, як прибульцева голова з'явилась над підлогою.
Майор відразу впізнав у ньому скупого священика з Бру— бю. Той майже схибнувся з жадібності й ховає свої скарби по всіх усюдах. Тепер він теж приніс пачку кредиток сховати в дзвіниці й не здогадувався, що його хтось бачить. Він підняв одну мостину на підлозі, засунув під неї гроші й знову зліз назад.
Майор відразу підняв ту саму мостину. Скільки там лежало грошей! Пачка кредиток при пачці, а поміж ними руді шкіряні торбинки зі срібними монетами. Майор узяв стільки срібла, скільки треба на кулю, а решту все залишив у сховку.
А як небавом він зліз додолу, то мав уже в рушниці срібну кулю. Дорогою майор міркував собі, чи ця ніч принесе йому ще яке щастя. Бо ж відомо, що вночі проти п'ятниці завше трапляється неймовірне. Майор найперше звернув до органістової хати. Чи, бува, той клятенний ведмідь не знає, що Фаберові корови ночують у благенькій клуні, все одно, що просто неба?
І справді, щось велике, чорне наближається з поля до клуні, мабуть, ведмідь.
Майор прикладає рушницю до підборіддя і вже наміряється стрельнути, але передумує. З темряви на нього ніби дивляться заплакані очі панни Фабер. Добре було б трохи допомогти їй і паламареві, хоч як важко змиритися з думкою, що не він уб'є великого ведмедя з Гурліти. Опісля майор казав, що йому ні від чого в житті не було так важко відмовитись, але ж панна Фабер така мила дівчина, що він ладен усе для неї зробити.
Майор іде до паламаря, будить його, виводить майже голого й сонного надвір і велить стріляти у ведмедя, що нипає коло органістової клуні.
— Якщо ти застрелиш цього ведмедя, Фабер віддасть за тебе свою сестру, — каже майор, — бо ти доскочиш великої шани. Це не звичайний ведмідь, найславетніші люди в околиці мали б за честь його вбити.
І майор дає паламареві свою рушницю, заряджену кулею зі срібла й дзвонового сплаву, вилиту на церковній вежі вночі проти п'ятниці, як наставав місяць, а сам ажз тремтить із заздрощів, що хтось інший уб'є короля лісів, старого ведмедя з Гурліти.
І паламар прицілюється, о господи, прицілюється так, ніби хоче влучити у Велику Ведмедицю, що високо в небі кружляє навколо Полярної зірки, а не в звичайного, земного ведмедя. Лунає такий гучний постріл, що його чутно аж на вершині Гурліти.
Та хоч як паламар кепсько прицілювався, ведмідь упав. Так завжди буває зі срібною кулею. Завжди влучаєш ведмедеві в серце, навіть як націляєшся у Велику Ведмедицю.
З усіх поближніх садиб вискакують люди, цікаві, що сталося, бо зроду ще не чули такого гучного пострілу й такої могутньої луни. Всі хвалять паламаря, бо ведмідь був справжнім лихом цілої околиці.
Виходить також миршавий Фабер, і майор гірко розчаровується. Всі захоплені паламарем, до того я" він урятував Фаберові корів, але німець ані зворушений, ані вдячний. Не простягає рук, щоб обняти паламаря, як швагра й героя.
Майор супить брови і тупає з люті ногою. Отака ницість! Він пробує втовкмачити нікчемному німцеві, який великий подвиг вчинив паламар, але не годен вимовити й слова в своєму гніві. І він дедалі дужче шкодує, що даремне зрікся нагоди самому вбити великого ведмедя.
Ні, йому важко навіть збагнути Фабера — адже той, хто вчинив таке геройство, вартий найродовитішої дівчини!
Паламар та ще кілька молодиків хочуть зняти з ведмедя шкуру. Вони йдуть гострити ножі, решта людей вертається спати, і майор Фукс лишається сам коло вбитого звіра.
Зненацька він кидається, до церкви, ще раз відмикає браму, береться стрімкими сходами нагору, полохаючи поснулих голубів, і знову заходить на дзвіницю.
А потім, коли під майоровим наглядом молодики беруться білувати ведмедя, то знаходять у його пащі пачку кредиток — п'ятсот ріксдалерів. Годі пояснити, звідки вони там узялися, але ж це незвичайний ведмідь, а що його вбив паламар, то, певна річ, і гроші були його.
Коли про це всі довідуються, то й миршавий Фабер теж раптом починає розуміти, який великий подвиг вчинив паламар, і заявляє, що буде пишатися, коли назве його своїм швагром.
Майор Андерс Фукс вертається до Екебю в п'ятницю ввечері після щедрої гостини в паламаря з приводу влучного пострілу й після бенкету на заручинах в органіста. Вертається з важким серцем. Він не відчуває радості, що його ворог уже вбитий, і не тішиться чудовою ведмежою шкурою, яку одержав у подарунок від паламаря.
Може, хтось подумає, що майор жалкує за гарною панночкою, яка тепер дістанеться іншому? Ні, не це його журить. Шкода майорові, що одноокий король лісів уже мертвий і що не він стрілив у нього срібною кулею.
Зайшовши до кімнати, майор мовчки шпурляє шкуру між кавалерів, що сидять біля коминка. Він жодним словом не пояснює, як та шкура йому припала; І тільки набагато пізніше хтось-таки звабив його розповісти про ту пригоду. Але священикового сховку на гроші він нікому не виказав, а той, мабуть, так і не помітив пропажі.
Кавалери оглядають шкуру.
— Чудова! — каже Беренкройц. — Хотів би я знати, як того розбійника збудили з зимової сплячки? Чи ти вбив його в барлозі?
— Його застрелено в Бру.
— Так, добрий вуйко, хоч і не такий, як ведмідь з Гурліти, — озивається Єста.
— Якби він був одноокий, — каже Кевенгюлер, — то я б подумав, що це той самий, такий він великий, але на шкурі не видно ні шрамів, ані більма на оці, отже, це якийсь інший.
Майор лає себе за дурість, тоді зненацька обличчя його розквітає такою радістю, що стає майже гарне. Отже, великого ведмедя не вбив хтось інший!
— Господи, який ти добрий! — каже він і побожно складає руки.
Розділ дев'ятий