Страх — то чарівник. Чи й досі він сидить у вермландських темних лісах і співає чарівних пісень? Чи й досі притьмарює навколишню красу і гасить радість життя? Він має велику силу, я знаю, бо мені самій клали крицю в колиску і жар у купіль, знаю, бо спізнала його залізні обійми навколо серця свого.
Та не думайте, що я хочу тепер оповісти вам щось страшне й жахливе. Це просто давня історія про ведмедя з Гурліти, а ви собі хочете вірте, хочете ні, як усім правдивим мисливським історіям.
Великий ведмідь мав барліг на чудовій горі, званій Гурлітою, що стрімким своїм узбіччям бовваніє на березі Верхнього Левену. Вивернена смерека з корінням, на якому ще трималася вкрита мохом земля, правила за стіни й за стелю барлогові, гілля й чагарі затуляли вхід, а зверху його товстим кожухом покривав сніг. Там ведмедеві тепло й гарно було спати від літа до літа.
Хіба ж не поет і не мрійник той кудлатий король лісу, той одноокий розбійник? Хоче проспати зимові холодні ночі й похмурі дні, аж поки його збудить шум струмочків і пташиний щебіт! Хоче лежати собі й снити про пагорби, зарослі червоними брусницями, про купини, повні блискучої смачної комашні, про білих ягнят, що пасуться на зелених узгір'ях! Хоче втекти від життєвої зими, щасливий!
Надворі скаженіє вітер, завиває в смерековому гіллі, надворі шастають вовк і лис, очманілі з голоду. Чому тільки ведмедеві спати? Хай би встав і скуштував колючого морозу, хай би спробував, як важко брести в глибокому снігу! Хай би виліз з барлогу!
Він собі влаштував гарне лігво і спить, ніби принцеса з казки. Як її будить коханий, так і його будить весна. Сонячний промінь проб'ється крізь чагарі й освітить йому ніс або ж краплі з розталого снігу намочать йому хутро. І він прокинеться. Та хай начувається той, хто потурбує його невчасно!
Аби ж хто питався короля лісів, як він хоче владнати своє життя! Аби ж раптом крізь чагарі не зашурхотів олив'яний шріт і не впився йому в шкіру, як кусючі комарі!
Зненацька ведмідь чує крик, галас і стрілянину. Він струшує з себе сон і розгортає чагарі поглянути, що там робиться. Буде ж мороки старому забіяці! То не весна буяє і шумить надворі, і не вітер валить смереки, не віхола свистить, — то кавалери, кавалери з Екебю.
Король лісів добре їх знає. Він не забув тієї ночі, коли Фукс і Беренкройц засіли на нього в стайні одного селянина, куди він намірявся прийти. Вони, щоправда, задрімали над пляшкою, коли він обережно пролазив крізь дах, покритий мохом, але прокинулись, як він тягнув із загороди забиту корову, й напали з рушницями та з ножами. Забрали від нього корову, вибили око, але втік він живий.
Авжеж, кавалери давні його знайомі. Король лісів пам'ятає, як вони спопали його ще раз, коли він і його вельможна дружина з дітьми саме вклалися на зимовий сон у старому ведмежому замку на горі Гурліті. Пам'ятає, як зненацька вони напали на них. Він, щоправда, втік, змів усе, що стояло йому на заваді, й помчав наосліп, але дістав кулю в стегно, а коли вночі повернувся до свого замку, сніг там був забарвлений благородною кров'ю його дружини, королівських дітей забрано до людських осель, щоб вони їм слугували і були приятелями.
Здригається земля, розсипається кучугура, що затуляла вхід, вискакує він, величезний ведмідь, давній ворог кавалерів. Пильнуй, Фуксе, пильнуй, старий мисливцю на ведмедів, пильнуй, полковнику Беренкройце, майстре картярської гри, і ти, Єсто Берлінгу, герою стількох пригод!
Лихо їм, поетам, мрійникам, переможцям жіночих сердець! Єста Берлінг стоїть, тримаючи палець на гачку рушниці, а ведмідь біжить просто на нього. Чому ж він не стріляє, що він собі думає?
Чому відразу не зажене кулю в широкі ведмежі груди? Йому ж найзручніше. Бо решта всі задалеко, однаково не влучать. Чи він гадає, що треба стояти струнко перед його величністю королем лісів?
А Єста справді задумався про Мар'яну, що лежала всі ці дні в Екебю тяжко хвора, бо застудилася тієї ночі в сніговій кучугурі. Вона стала жертвою зненависті, що тяжіє над землею. І Єста здригається з відрази до себе: він же теж вийшов убивати.
А ведмідь женеться на нього — сліпий від ножа одного з кавалерів, кривий від кулі з кавалерської рушниці, роздрочений, кудлатий, самітний, відколи кавалери вбили його дружину й забрали дітей. І Єста побачив його такого, який він був насправді: нещасного, зацькованого звіра. Він не буде відбирати йому життя, єдиного, що лишилося ведмедеві після того, як усе інше забрали люди. "Нехай він заб'є мене, — думає Єста, — я не буду стріляти".
Ведмідь уже близько, а Єста стоїть струнко, мов на параді. І як звір опинився коло нього, бере рушницю на плече й відступає на крок убік.
Ведмідь жене далі, бо добре знає, що не можна гаяти часу, добігає до лісу, пробиває шлях крізь високі, в людський зріст замети, скочується карколомним узбіччям і безслідно зникає. А всі, хто цілився в нього й чекав на Єстин постріл, тепер смалять навздогінці.
Але дарма, ведмідь прорвав кільце і втік. Фукс лається, Беренкройц сипле прокльонами, а Єста тільки сміється. А чого вони хочуть? Щоб він, такий щасливий, як оце тепер, та скривдив якусь іншу божу істоту?
Великий ведмідь із Гурліти врятувався тоді цілий-цілісінький, одначе, розбуджений із зимової сплячки, вирішив залити селянам сала за шкуру. Жоден ведмідь не вміє так спритно продерти стріху на їхніх низьких, схожих на льохи кошарах і так хитро поминути наставлені пастки.
Мешканці околиць Верхнього Левену не знали вже, як від нього вборонитися, і раз у раз посилали по кавалерів, щоб ті прийшли вбити ведмедя.
Цілий лютий день у день і ніч у ніч кавалери їздили над озером і шукали ведмедя, але звір не давався їм до рук — він навчився хитрощів лиса і швидкості вовка. Коли мисливці чигали на нього в одному хуторі, він бенкетував у сусідньому, коли його шукали в лісі, він нападав на селян, що їхали замерзлим озером. Він став найзухвалішим грабіжником: залазив на горища і спорожняв господиням глечики з медом, убивав господарям коней просто біля саней.
Потроху люди почали розуміти, що то за ведмідь і чому Єста не зміг у нього вистрілити. Страшно сказати, важко повірити, але то був не звичайний ведмідь. Жодна проста куля його не візьме. Вбити його можна лише кулею зі срібла й дзвонового сплаву, вилитою на церковній вежі вночі проти п'ятниці, як настає місяць, та ще й так, щоб про те не знав ані священик, ані паламар, ані хтось інший. Але де ж її дістанеш, таку незвичайну кулю?