Родина Гейменів — місіс Геймен була єдина заміжня сестра Форсайтів — мешкала на вершині Кемден-Гіла, в будинку, схожому на жирафу, та ще й такому високому, що, оглядаючи його, можна шию вивернути; Ніколас — на Ледброук-гроув, у просторому домі, що його пощастило придбати майже за безцінь; і — останній— Тімоті (котрий був серед Форсайтів аж ніяк не останній) жив на Бейзвотер-род разом із Енн, Джулі та Гестер, якими він опікувався.
Поміркувавши тим часом, Джеймс запитав у господаря — свого брата, що він дав за той будинок на Монпелье-сквер. Він сам уже два роки придивлявся там до одного будинку, але вони правлять таку неймовірну ціну!
Старий Джоліон докладно розповів про свою купівлю.
— Заорендував на двадцять два роки?—перепитав Джеймс.— Це той самий будинок, що я до нього прицінювався. Ти переплатив!
Старий Джоліон насупився.
— Ні, він мені не потрібний,— швидко додав Джеймс.— На таку ціну я б не погодився. Сомс той будинок знає, він підтвердить, що ціна завелика, а Сомсова думка варта уваги.
— А мені до його думки байдуже,— відказав старий Джоліон.
— Ну що ж,— промимрив Джеймс,— ти завжди робиш по-своєму, проте його думка розумна. Бувай здорові Ми хочемо з'їздити до Герлінгема. Кажуть, що Джун збирається в Уельс. Завтра тобі буде нудно самому. Що ти робитимеш? Приїжджай до нас пообідати.
Старий Джоліон відмовився. Він провів їх на вулицю і, забувши про своє роздратування, спостерігав усміхненим оком, як вони сідали в ландо: темно-руда місіс Джеймс, висока й велична, обличчям до коней; ліворуч від неї Айріні; обидва чоловіки, батько з сином, умостилися попереду навпроти дружин, ніби чогось чекаючи. Вони поїхали мовчки, погойдуючись та підскакуючи на пружинних подушках, і старий Джоліон стежив, як вони віддаляються, осяяні сонцем.
Мовчанку порушила місіс Джеймс.
— Чи ви коли бачили таке чудернацьке зборище?— озвалася вона.
Сомс кивнув, зиркнувши на неї з-під напівопущених повік, і помітив, що Айріні глянула на нього своїм непроникним поглядом. Цілком можливо, що всі Форсайти, приналежні до тієї чи іншої парості родини, зробили це зауваження, вертаючися з прийому у старого Джоліона.
Четвертий і п'ятий брати, Ніколас та Роджер, вийшли разом із останніми гостями. Вони рушили уздовж Гайд-парку, прямуючи до станції метро на Пред-стріт. Як і всі Форсайти поважного віку, брати мали власні екіпажі і без конечної потреби ніколи не брали візника
День був погожий, дерева в парку пишалися розкішним червневим листям, але брати, очевидно, не помічали тих див природи, які, проте, самі собою надавали приємності їхній прогулянці й розмові.
— Атож,— казав Роджер,— вона вродлива, Сомсова дружина. Я чув, вони між собою не мирять.
Цей брат мав високе чоло й вирізнявся серед інших Форсайтів найсвіжішим кольором обличчя. Його світло-сірі очі мимохідь озирали фасади; час від часу він піднімав парасольку і, за його висловом, "знімав мірку", тобто визначав висоту будинків.
— Вона була без грошей,— відповів Ніколас.
Сам він узяв за жінкою чималі гроші, які спромігся використати з великою для себе вигодою: він одружився ще в ті золоті часи, коли ще не існувало закону про майно заміжніх жінок.
— Хто був її батько?
— Його прізвище Герон; кажуть, професор.
Роджер похитав головою.
— Які тут можуть бути гроші,— зауважив він.
— Кажуть, її дід по матері торгував цементом.
Обличчя Роджера проясніло.
— Але він збанкрутував,— провадив Ніколас.
— Он як!— сказав Роджер.— Сомс іще хильне з нею лиха. От побачиш, хильне: вона скидається на чужоземку.
Ніколас облизав губи.
— Гарна жінка,— мовив він і махнув рукою підмітальникові, щоб той відступився з дороги.
— Як вона йому така дісталася?— спитав Роджер.— Її туалети, напевно, коштують йому чимало.
— Енн казала мені,— відповів Ніколас,— що Сомс через неї мало не втратив розуму. Вона йому п'ять разів відмовляла. Я бачу, Джеймс стурбований тим, що у них робиться.
— Он як!— знову сказав Роджер.— Шкода мені Джеймса: він і так уже добряче наморочився з Дарті.
Щоки його від ходи стали ще рум'яніші, свою парасольку він піднімав усе частіше. Ніколас теж розчервонівся.
— Занадто бліда, як на мій смак,— мовив він,— але фігура в неї пречудова.
Роджер промовчав.
— Я вважаю, зовнішність у неї аристократична,— сказав він зрештою: то була найвища оцінка в словнику Форсайтів.— Цей молодий Босіні ніколи не вийде в люди. У Беркіта кажуть, він артистична натура — один з тих, що заповзялися вдосконалити англійську архітектуру. Які тут можуть бути гроші. Хотів би я почути, що скаже з цього приводу Тімоті.
Вони зайшли в станцію.
— Яким ти поїдеш класом? Я їжджу другим.
— Я не визнаю другого,— сказав Ніколас.— Там можна набратися чого завгодно.
Він узяв квиток першого класу до Нотінг-Гіл-гейт; Роджер — другого до Саут-Кенсінгтона. За хвилину прибув поїзд, і брати розлучилися, зайшовши у різні вагони. Кожен з них образився на другого за те, що той не зрікся своєї звички, щоб трохи довше побути в його товаристві. Роджер подумав: "Нік який був упертий, такий і лишився!" А Ніколас сказав подумки: "З Роджером ніколи не можна домовитись".
Форсайти не відзначалися сентиментальністю. Хіба у них був час вдаватись у сентименти, живучи в Лондоні, великому місті, яке вони завоювали і з яким злилися?
II. СТАРИЙ ДЖОЛІОН ІДЕ В ОПЕРУ
Наступного дня о п'ятій годині старий Джоліон сидів на самоті, посмоктуючи сигару; на столику поряд стояла чашка чаю. Він був утомлений і, не докуривши сигари, задрімав. На волосся йому сіла муха, він важко дихав у сонній тиші, його верхня губа під сивими вусами ритмічно відкопилювалася. Сигара випала з помережаної венами зморшкуватої руки і догоріла в порожньому каміні.
У невеликому похмурому кабінеті з кольоровими шибками, щоб не зазирали знадвору, було тісно від різьблених меблів червоного дерева, оббитих темно-зеленим оксамитом,— про цей гарнітур старий Джоліон казав: "Не здивуюся, якщо коли-небудь він коштуватиме великі гроші".
Приємно було думати, що згодом він міг би продати свої речі дорожче, аніж їх придбав.
В оточенні густо-брунатних барв, властивих приватним покоям Форсайтів, рембрандтівський ефект його великої сивоволосої голови, що спочивала на подушці високого крісла, псували вуса, надаючи йому схожості з офіцером. Старий годинник, якого він придбав понад п'ятдесят років тому, ще до одруження, своїм цоканням ретельно лічив секунди, що спливали, навік втікаючи від його старого господаря.