Отож, не сказавши нікому жодного слова, він узяв кеб і рушив на вокзал, а звідти доїхав поїздом до Робін-Гіла; візників у тих місцях не було, і йому довелося йти від станції пішки.
Джеймс поволі чвалав нагору, насилу згинаючи вузлуваті коліна, сутулячи спину й понуривши голову, але вбраний чепурно — в циліндрі й сюртуку, що аж сяяли чистотою. За його одягом стежила Емілі; звичайно, сама вона не стежила — люди з добрим становищем не стежать за тим, щоб усі гудзики були на місці, а Емілі належала до людей з добрим становищем,— вона тільки стежила, щоб за всім тим стежив слуга.
Джеймсові довелося тричі питати дорогу; щоразу він повторював одержану вказівку, просив повторити її ще раз, а тоді повторював сам удруге, бо завжди любив побалакати, до того ж у незнайомій місцевості зайва обережність не завадить.
Він розтлумачував кожному перехожому, що розшукує новий будинок, проте лише коли йому показали дах, який визирав поміж деревами, він нарешті переконався, що його не збили з дороги, і заспокоївся остаточно.
Свинцеві хмари зависли над землею, наче побілена сіруватим вапном стеля. В непорушному повітрі не відчувалося ані подиху вітру, ані польових пахощів. Такого дня навіть англійські робітники роблять своє діло абияк, не докладаючи великих зусиль, без балачок, за якими веселіше працюється.
У просвітах незакінченого будинку поволі сновигали люди в сорочках із закоченими рукавами, лунали різні звуки — стукотів молоток, скреготіло залізо, дзижчала пилка, дерев'яним помостом торохтіла тачка, час від часу стиха повискував, мов чайник, де закипає вода, десятників собака, припнутий мотузкою до дубової колоди.
Щойно вставлені шибки, замазані посередині крейдою, дивилися на Джеймса, як очі сліпого пса.
А будівельний хор звучав незграйно й безрадісно під сіруватим небом. Тільки дрозди, що шукали хробаків у свіжих борознах, зовсім не подавали голосу.
Пробравшись поміж купами гравію— саме прокладали під'їзну алею,— Джеймс підійшов до ганку. Там він спинився й підвів очі. Звідти мало чого можна було побачити, і все, що можна, Джеймс роздивився за одну мить, але він простояв на тому місці довгенько, і ніхто не знає, які думки снувалися у нього в голові.
Його голубі очі наче застигли під сивими острішками брів; випнута верхня губа кілька разів сіпнулася між пишними білими баками; спостерігаючи його стурбований зосереджений вираз, легко можна було здогадатися, від кого Сомс успадкував той понурий погляд, що часом з'являвся у нього в очах. Здавалося, Джеймс казав сам до себе: "Так, важко жити на цім світі".
У тій позі його застав Босіні.
Джеймс перестав дивитися вгору, ніби шукаючи пташиного гнізда, й глянув на Босіні, що стежив за ним з легенькою усмішкою.
— Добрий день, містере Форсайт! Приїхали переконатися на власні очі?
Ми знаємо, що Джеймс приїхав саме задля того, тож він, зрозуміло, збентежився. Однак він простяг руку й мовив, ховаючи очі:
— Добрий день.
Босіні пропустив його поперед себе, іронічно посміхаючись.
Джеймс відчув у його ввічливості щось підозріле.
— Спочатку я хотів би подивитися на будинок ззовні,— мовив він.— Цікаво глянути, що у вас тут виходить.
Вимощена каменем тераса, з бордюром два-три дюйми заввишки обводила будинок півколом з південно-східного до південно-західного боку, її голий спушений схил готувалися викласти дерном. Джеймс пішов терасою.
— Скільки ж на оце витрачено грошей?— спитав він, побачивши, що тераса завертає за ріг будинку.
— А ви як гадаєте?— мовив Босіні.
— Хіба я знаю?— відповів трохи збентежений Джеймс.— Мабуть, фунтів двісті-триста!
— Ви вгадали!
Джеймс гостро поглянув на архітектора, але той спокійно зустрів його погляд, тож Джеймс вирішив, що не дочув відповіді.
Біля садової хвіртки Джеймс спинився й поглянув на краєвид.
— Оте дерево треба зрубати,— сказав він, показуючи на дуб.
— Ви так гадаєте? Ви гадаєте, що через це дерево марнуються гроші, заплачені за краєвид?
Джеймс знову зиркнув на нього підозріливо: у цього молодика дуже дивна мова.
— Отакої!— озвався він спантеличеним, знервованим тоном.— Не розумію, навіщо вам потрібно це дерево.
— Завтра його зрубають,— сказав Босіні.
Джеймс сполошився.
— Е, ні!— вигукнув він.— Ви, чого доброго, скажете, що я звелів його зрубати. Це не моє діло!
— Справді?
Джеймс провадив стурбовано:
— Хіба я знаю, що треба, а чого не треба? Це мене зовсім не стосується. Робіть усе на власну відповідальність.
— Ви дозволяєте мені послатися на вас?
Джеймс іще дужче сполошився.
— Не розумію, навіщо вам на мене посилатися,— промимрив він.— Краще ви того дерева не займайте. Це не ваше дерево!
Він витяг шовкову хусточку і витер чоло. Вони зайшли в будинок. Як і на Свізіна, внутрішній дворик справив на Джеймса неабияке враження.
— На це у вас, мабуть, пішло до біса грошей,— зауважив він, роздивившись колони й галерею.— Оці колони, скільки вони коштували?
— Не можу вам сказати точно,— замислено відповів Босіні,— але знаю, що грошей на них пішло до біса!
— Я так і думав,— сказав Джеймс.— Гадаю...— Він спіймав архітекторів погляд і затнувся. Відтоді, коли йому кортіло спитати, що скільки коштує, він стримував свою цікавість.
Босіні, очевидно, вирішив показати йому геть усе, і якби Джеймс не мав "пильного ока", його повели б круг дому вдруге. Архітектор так напрошувався на запитання, що Джеймс насторожився. Старого почала долати втома, бо хоч його кощаве тіло було досить міцне, та все-таки йому минуло вже сімдесят п'ять років.
Джеймс був збентежений: йому не пощастило нічого розвідати, а він сподівався чогось допевнитись цими оглядинами. Він тільки відчув ще гострішу неприязнь і недовіру до цього молодика, що допікав йому своєю чемністю, крізь яку виразно проглядав глум.
Цей чолов'яга виявився розумнішим, ніж він гадав, і вродливішим, ніж він сподівався. Сам Джеймс не терпів ніякого ризику, і тому його дратував і визивно недбалий тон Босіні, і якась непевна посмішка, що з'являлася зовсім несподівано, і дивний погляд. Згодом Джеймс казав, що Босіні нагадував йому голодного кота. Точніше він не міг висловити Емілі свого враження від манер Босіні, таких м'яких і водночас злісно глумливих.