Коли він подзвонив, двері відчинила покоївка.
— Скажіть: містер Форсайт у вельми нагальній справі.
Якщо Айріні зрозуміє, хто прийшов, дуже можливо, що вона не схоче бачити його. "Хай йому біс!— подумав він, набираючись рішучості з наближенням сутички.— І треба ж було мені вплутатися в це безглузде діло!"
Покоївка повернулася.
— Джентльмена просять викласти свою справу.
— Скажіть, що вона стосується містера Джона,— відповів Сомс.
І знову він лишився сам у холі з басейном сіро-білого мармуру посередині,— задум її першого коханця. Ох, яка вона погана жінка: любила двох чоловіків, а його не любила! Він не повинен забувати про це, коли знову зустрінеться з нею віч-на-віч. І зненацька він побачив її в щілину між важкими ліловими портьєрами; вона стояла, похитуючись, наче вагалася; та сама довершеність ліній, та сама велична постава, та сама насторожена поважність у темних очах, той самий спокійний самозахист у голосі.
— Заходьте, будь ласка.
Він пройшов між портьєрами. Як і тоді, коли він бачив її в картинній галереї і в кондитерській, вона здалася йому все ще гарною. І перший, найперший раз відтоді, як тридцять шість років тому вони одружилися, він розмовляв із нею, не маючи законного права назвати її своєю. Вона не була в чорному: мабуть, одна з радикальних ідей, якими відзначався цей його родич.
— Пробачте, що я прийшов,— сказав він похмуро,— але цю справу треба вирішити так чи так.
— Може, ви сядете?
— Ні, дякую.
Його охопив гнів на своє фальшиве становище і досада, що вони так церемоняться одне з одним, і він заговорив плутано:
— Все вийшло якось безглуздо. Я, як міг, намагався її відрадити. Я вважаю, що моя дочка втратила розум, але я звик їй потурати, ось чому я тут. Гадаю, ви любите свого сина.
— Дуже люблю.
— Ну то як?
— Все залежить від нього.
У Сомса було таке відчуття, ніби вона спростувала всі його аргументи і збила його з пантелику. Вона завжди, завжди збивала його з пантелику — навіть тоді, в перші дні їхнього подружнього життя.
— Це просто якесь божевілля.
— Атож.
— Якби ви тільки... Адже вони могли бути...
Він не доказав своєї фрази: "братом і сестрою, і тоді цього б не сталося", але побачив, що вона здригнулась, так наче він доказав, і, болісно вражений такою реакцією, відійшов до вікна. З цього боку дерева не виросли — не могли вирости, бо були вже старі!
— Щодо мене,— сказав він,— ви можете бути спокійні. Я не прагну зустрічатися ні з вами, ні з вашим сином, якщо цей шлюб і справді здійсниться. Молодь у наш час якась... якась химерна. Але я не можу бачити свою дочку нещасною. Що мені сказати їй, коли я повернуся додому?
— Передайте їй, будь ласка, те, що я сказала вам: все залежить від Джона.
— Ви не будете заперечувати?
— Всім серцем, але мовчки.
Сомс стояв, покусуючи палець.
— Я пригадую один вечір...— почав він раптом і замовк. Що було в ній... що було в цій жінці такого, що не вкладалося в чотирьох стінах його ненависті й осуду?— Де він, ваш син?
— Певно, нагорі, в батьковій майстерні.
— Може, ви його покличете?
Він стежив, як вона подзвонила, як увійшла покоївка.
— Скажіть, будь ласка, містерові Джону, що він мені потрібен.
— Якщо все залежить від нього,— швидко сказав Сомс, коли покоївка вийшла,— то, гадаю, можна не сумніватися, що цей протиприродний шлюб здійсниться; в такому разі треба буде залагодити деякі формальності. До кого я маю звернутися — до Герінга?
Айріні кивнула головою.
— Ви не маєте наміру жити з ними разом?
Айріні похитала головою.
— Що буде з цим будинком?
— Буде так, як того побажає Джон.
— Цей будинок!— раптом сказав Сомс.— Коли я почав споруджувати його, мене сповнювали надії. Якби в ньому жили вони, їхні діти! Кажуть, є така богиня — Немезіда. Ви вірите в неї?
— Так.
— О! Вірите?
Він відійшов від вікна і спинився біля неї, а вона стояла у вигині свого великого рояля, наче в затоці.
— Навряд чи нам доведеться побачитись іще раз,— сказав він поволі.— Тож потиснемо одне одному руки...— Губи його тремтіли, слова просто зривалися з них.— І нехай минуле залишиться минулим.
Він простягнув руку. Її бліде обличчя зблідло ще дужче, темні очі непорушно дивилися в його очі, складені на грудях руки не поворухнулись. Він почув позаду кроки і озирнувся. Між розсунутими портьєрами стояв Джон. Вигляд він мав дивний, дуже дивний — важко було впізнати в ньому того хлопця, якого Сомс бачив у галереї на Корк-стріт; він став куди старший, в обличчі вже не лишилося нічого юного: воно змарніло й наче затвердло; волосся було скуйовджене, очі глибоко позападали. Сомс зробив зусилля і сказав, чи то усміхаючись, чи глузливо скривившись:
— Ну, юначе! Я приїхав сюди за дорученням своєї дочки; тепер усе, здається, залежить від вас. Ваша мати каже, що слово за вами.
Юнак вдивлявся в материне обличчя і мовчав.
— Заради своєї дочки я примусив себе прийти сюди,— сказав Сомс.— Що я маю сказати їй, коли повернуся додому?
Так само дивлячись на матір, Джон спокійно відповів:
— Скажіть, будь ласка, Флер, що всьому кінець; я повинен виконати останню волю свого батька.
— Джоне!
— Не треба, мамо!
Остовпілий Сомс дивився то на сина, то на матір; потім, узявши зі стільця капелюх і парасольку, рушив до дверей. Юнак відступив, даючи йому дорогу. Сомс пройшов між портьєрами і почув, як вони засунулися за ним, заскреготавши кільцями. Цей звук наче щось розкував у його грудях.
"То он воно як!"— подумав він і вийшов надвір.
VIII. БЕЗГЛУЗДА МЕЛОДІЯ
Коли Сомс простував від будинку в Робін-Гілі, крізь сіру імлу того прохолодного дня проглянуло туманним сяйвом сонце. Приділяючи стільки уваги пейзажному живопису, Сомс майже не помічав ефектів живої природи, і тепер його вразив цей похмурий блиск; у ньому був сумовитий тріумф, який гармоніював з його власними почуттями. Перемога в поразці! Його місія закінчилася цілковитою невдачею. Але він позбувся цих людей, повернув собі дочку ціною... ціною її щастя. Що скаже Флер? Чи повірить вона, що він зробив усе можливе? І в цьому сонячному сяйві, що палахкотіло на берестах, ліщині, гостролисті, якими була обсаджена дорога, і на необроблених полях, Сомса охопив страх. Це її так боляче вразить! Треба збудити її гордість. Хлопець покинув її, став на бік жінки, що колись покинула її батька! Сомс стиснув кулаки. Покинула його, а чому? Що в ньому було поганого? І знову його охопило збентеження людини, яка дивиться на себе очима інших людей,— так часом собака, випадково побачивши себе в дзеркалі, спантеличено і зацікавлено розглядає істоту, до якої не може доторкнутися.