"Молоде покоління!"— неприязно подумав Сомс і вийшов на лужок. Садівники його щойно косили, і в саду пахло свіжим сіном — передгрозове повітря утримувало запахи над землею. Небо було пурпурове, тополі — чорні. Два-три човни пропливли по річці, поспішаючи сховатися від грози. "Три дні чудової погоди,— подумав Сомс,— а потім гроза!" Де ж Аннет? Мабуть, з тим бельгійцем,— вона ж молода! Вражений дивною поблажливістю цієї думки, він зайшов у альтанку й сів. Факт залишався фактом, і Сомс визнавав його: Флер важила для нього так багато, що дружина важила дуже мало — так, дуже мало; француженка, вона була для нього головним чином коханкою, а його вже мало цікавили такі речі! Дивно, що з його природженою поміркованістю й прагненням надійно вкласти свій капітал, Сомс завжди віддавав усю свою любов комусь одному. Спершу Айріні, тепер Флер. Він невиразно усвідомлював це, сидячи в альтанці, усвідомлював, як це небезпечно. Колись це призвело до катастрофи й скандалу, але тепер... тепер це його врятує! Він так любить Флер, що будь-що уникне нового скандалу. От якби йому дістатися до автора цього анонімного листа, він би провчив його за те, що той стромляє свого носа в чужі справи і скаламучує воду в ставку, коли інші бажають, щоб твань не спливала на поверхню!.. Далекий спалах, глухе гуркотіння, і по очеретяній покрівлі альтанки залопотіли перші великі краплі дощу. Проте Сомс сидів байдужий до всього, малюючи пальцем візерунки на запорошеному столику, що стояв у альтанці. Майбутнє Флер! "Я хочу, щоб перед нею прослалася рівна дорога,— думав він,— все інше не має значення в моєму віці". Як самотньо почуваєш себе в цьому житті! Що маєш, того ніяк не можна втримати! Одне викинеш із думки, його місце займає інше. І нічого не можна зберегти! Він простяг руку і зірвав червону троянду з гілки, що затуляла вікно. Квіти розцвітають і в'януть — дивна річ природа! Грім гуркотів і розкочувався на схід понад річкою; бліді блискавки сліпили йому очі; на тлі неба чітко вимальовувалися гострі верхівки тополь, рясний дощ періщив, плюскотів, закривши запоною альтанку, де сидів байдужий, задуманий Сомс.
Коли гроза минула, він вийшов із своєї схованки і рушив мокрою стежкою до берега річки.
Із очерету випливли два лебеді. Він їх знав і спинився, милуючись гордовито вигнутими шиями і великими зміїними головами, сповненими гідності. "А те, що я маю зробити, позбавлене всякої гідності!"— подумав він. Проте це треба зробити, а то може статися ще гірше. Аннет уже досі повернулася звідти, де вона була, бо настала обідня пора, і в міру того, як наближалася хвилина зустрічі з нею, він дедалі більше мучився, не знаючи, що сказати їй і як сказати. Йому набігла в голову нова болісна думка. А що, як вона схоче розлучитися з ним, щоб одружитися з цим чужоземцем? Ну що ж, хай собі хоче, він їй не дасть розлучення. Не для цього він одружився з нею. Образ Проспера Профона пройшов перед його очима недбалою ходою і заспокоїв його. Цей не з тих, що одружуються. Ні, ні! Хвилинний переляк змінився гнівом. "Хай він краще не попадається мені на очі,— подумав Сомс.— Покруч, що втілює..." Але що втілює в собі Проспер Профон? Та вже ж, нічого вартісного. А проте щось дуже реальне: аморальність, яку спустили з ланцюга, зневіру, яка никає в пошуках жертв. Аннет запозичила в нього вислів: "Je m'en fiche". Підозрілий суб'єкт! Чужинець, космополіт — продукт доби! Якщо й існує ще принизливіше слово, Сомс його не знав.
Лебеді повернули голови й дивилися повз нього у відому лиш їм далину. Один із них зашипів стиха, ворухнув хвостом, повернувся, наче підкоряючись повороту керма, і поплив геть. Другий поплив слідом за ним. Їхні білі тіла і стрункі шиї зникли з його очей, і Сомс пішов до будинку.
Аннет була у вітальні, одягнена до обіду, і Сомс подумав, ідучи вгору сходами: "Людина гарна не словами, а ділами". Гарна! Окрім кількох слів про гардини у вітальні і про грозу, під час обіду, що відзначався невеликою кількістю і досконалою якістю, не відбулося ніякої розмови. Сомс нічого не пив. Трохи згодом він пішов у вітальню слідом за дружиною. Аннет курила сигарету на канапі між двома заскленими дверима. Вона відкинулася на спинку канапи, випроставши спину, в чорній сукні з глибоким викотом, заклавши ногу на ногу і напівзаплющивши свої блакитні очі; сіро-синій дим плинув з її червоних повних уст, каштанове волосся було пов'язане стрічкою; на ногах у неї були тоненькі шовкові панчохи й черевички на високих підборах, що підкреслювали крутий підйом. Гарна оздоба будь-якої вітальні! Сомс, затиснувши розірваний лист у руці, яку встромив глибоко в бокову кишеню свого смокінга, сказав:
— Я зачиню вікно, бо стає вогко.
Потім він спинився біля стіни й поглянув на Девіда Кокса, що прикрашав кремову панель.
Про що вона думає? За все своє життя він ніколи не міг зрозуміти жодної жінки, крім Флер, та і її не завжди! Серце його калатало. Але якщо вже він вирішив завести цю розмову, то зараз найзручніший для цього момент. Відвернувшись від Девіда Кокса, він витяг розірваного листа.
— Я одержав ось це.
Очі її розширилися і холодно втупилися в нього.
Сомс подав їй листа.
— Він роздертий, але прочитати можна.
І він знову повернувся до Девіда Кокса: морський пейзаж, гарні тони, але бракує динаміки. "Цікаво, що робить зараз цей суб'єкт,— думав він.— Я його ще здивую". Кутиком ока він бачив, що Аннет міцно стискає листа, її очі бігали туди-сюди під пофарбованими віями і насупленими підмальованими бровами. Вона опустила листа на коліна, злегка здригнулася, посміхнулась і сказала:
— Гидота!
— Цілком згоден,— сказав Сомс,— принизливо. Чи це правда?
Аннет прикусила білим зубом червону спідню губу.
— А що, коли правда?
Ані крихти сорому!
— Це все, що ти можеш сказати?
— Ні.
— Ну то кажи.
— А який у тому сенс?
Сомс сказав крижаним голосом:
— То ти визнаєш?
— Я нічого не визнаю. Ти дурень, коли таке питаєш. Такий чоловік, як ти, не повинен питати. Це небезпечно.
Сомс пройшовся по кімнаті, щоб придушити гнів, який клекотів у його душі.
— Чи ти пам'ятаєш,— сказав він, зупиняючись перед нею,— хто ти була, коли я одружився з тобою? Перевіряла рахунки в ресторані.