— Я сказала нашому шоферові, що мене захитало в поїзді,— мовила Флер.— Коли ти виходив, у тебе був досить природний вигляд?
— Не знаю. Що ти називаєш природним?
— Для тебе природно виглядати зосереджено-щасливим. Коли я вперше побачила тебе, то подумала, що ти зовсім не схожий на інших людей.
— Саме так подумав і я про тебе. Я одразу збагнув, що ніколи не покохаю іншої.
Флер засміялася.
— Ми до безглуздя молоді. А юнацькі мрії кохання віджили своє, Джоне. Та й вони страшенно виснажливі. Скільки чудових розваг чекає на тебе в житті! А ти ж іще й не починав; просто сором, та й годі. І я сама... Як подумати...
Джон збентежився. Як вона може говорити таке зараз, коли вони розлучаються!
— Якщо ти так кажеш,— мовив він,— то я нікуди не поїду. Скажу матері, що мені треба братися до діла. Не можна забувати, що робиться в світі!
— А що робиться?
Джон засунув руки глибоко в кишені.
— Подумай, скільки людей помирає з голоду.
Флер похитала головою.
— Ні, ні, я не хочу псувати собі життя якимись дрібницями.
— Дрібницями! Але ж становище жахливе, і треба якось цьому зарадити.
— Все це я знаю. Але ти людям не зарадиш, Джоне,— вони безнадійні. Витягнеш їх з однієї ями, вони зразу ж лізуть в іншу. Поглянь, вони все ще гризуться, хитрують, б'ються, хоча й гинуть без ліку. Ідіоти!
— І тобі їх не шкода?
— Шкода? Звичайно, шкода; але я не хочу через них страждати; яка з того користь?
Вони змовкли, схвильовані тим, що побачили в душі одне одного.
— Як на мене, всі люди — тварюки та ідіоти,— вперто повторила Флер.
— А я вважаю, що вони просто нещасні,— сказав Джон.
Вони ніби посварились у цю урочисту й страшну хвилину, коли в останніх просвітах між верб уже чигала на них розлука.
— То йди і допомагай своїм нещасним і не думай про мене.
Джон остовпів. На чолі в нього виступили краплі поту, він затремтів. Флер теж зупинилась і похмуро дивилася на річку.
— Я мушу хоч у щось вірити,— промовив змучено Джон.— Усі ми створені, щоб тішитися життям.
Флер засміялась.
— Так, але ти сам не прогав свого. А втім, ти, певно, гадаєш, що втіха якраз і полягає в тому, щоб мучити себе. Таких немало, що й казати.
Вона зблідла, її очі потемніли, губи потоншали. Чи це Флер дивилася на воду? У Джона з'явилося почуття нереальності, наче перед ним була сцена з роману, де закоханому доводиться вибирати між коханням і обов'язком. Та ось вона озирнулась на нього. Ніщо не могло так сп'янити, як цей швидкий погляд. На Джона він подіяв, наче натягнений ланцюг на собаку,— змусив його кинутися до дівчини, метляючи хвостом і висолопивши язика.
— Годі нам дуріти,— сказала вона,— часу зовсім обмаль. Джоне, звідси видно місце, де я переправлюсь через річку. Он там, за поворотом, біля узлісся.
Джон побачив гребінь даху, кілька димарів, мур, що виднів між деревами,— і в нього стислося серце.
— Я не можу довше затримуватись. Краще не заходити за той живопліт, бо там усе видно. Дійдемо до нього і попрощаємося.
Вони мовчки йшли поряд, рука в руку, до живоплоту, де буйно цвів рожевий і білий глід.
— Мій клуб "Талісман", Стреттон-стріт, Пікаділлі. Листи будуть там у повній безпеці, і я приходжу туди, як правило, раз на тиждень.
Джон кивнув головою. Його обличчя застигло, очі втупилися кудись у простір.
— Сьогодні двадцять третє травня,— промовила Флер.— Дев'ятого липня о третій годині я буду біля "Вакха й Аріадни". Прийдеш?
— Прийду.
— Якщо тобі так само важко, як і мені, то все гаразд. Нехай пройдуть ці люди.
Чоловік і жінка, що гуляли з дітьми, йшли по-святковому повільно.
Останній із них зайшов нарешті у хвіртку.
— Сімейство!— сказала Флер і притулилася до квітучого живоплоту.
Квіти гойднулися над її головою, і рожева китиця торкнулася її щоки. Джон простяг руку і ревниво відхилив її.
— Прощавай, Джоне.
Хвилину вони стояли, стискаючи одне одному руки. Потім їхні уста злилися втретє, а коли роз'єдналися, Флер відсахнулась від нього і зникла за хвірткою. Джон стояв непорушно, притискаючись чолом до тієї рожевої китиці. Пішла! На цілу вічність — на сім тижнів без двох днів! А він втрачає останню нагоду дивитися на неї! Він кинувся до хвіртки. Флер швидко йшла, майже наздогнавши дітей, що відстали від батьків. Вона озирнулася, помахала рукою, потім заквапилась далі, й родина, що поважно простувала стежкою, заступила її від його очей.
Згадалася смішна пісенька:
Педдінгтонський стогін, болю й муки повен,
Вихопився в нього похоронний стогін.
Збуджений, він поспішив назад до Редінгського вокзалу. Всю дорогу до Лондона і далі до Уонсдона він тримав на колінах розгорнуте "Серце нетрів" і складав вірша, настільки переповненого почуттям, що рядки ніяк не хотіли римуватися.
XII. ПРИМХА
Флер поспішала. Швидко рухатись було необхідно: вона запізнювалась, і, коли прийде, їй знадобиться вся її кмітливість. Вона вже минула острови, станцію, готель і вже підійшла до порома, коли побачила човен — у ньому, тримаючись за прибережні кущі, стояв якийсь юнак.
— Міс Форсайт,— сказав він,— дозвольте мені перевезти вас. Я приплив сюди заради цього.
Вона зачудовано подивилася на нього.
— Не дивуйтеся: я пив чай у ваших батьків і вирішив допомогти вам дістатися додому. Мені якраз по дорозі, я збираюся до себе в Пенгборн. Мене звати Монт. Я бачив вас на виставці, пам'ятаєте? Коли ваш батько запросив мене оглянути його картини.
— Ага!— сказала Флер.— Пам'ятаю: хусточка.
Завдяки цьому юнакові вона познайомилася з Джоном; взявши його руку, дівчина ступила в човен. І досі схвильована, задихана, вона сиділа мовчки; та супутник і не думав мовчати. Флер ніколи не чула, щоб людина могла стільки наговорити за такий короткий час. Він сказав, скільки йому років — двадцять чотири; скільки він важить — десять стонів [74] одинадцять унцій; де він живе — тут недалечко; розповів, що він почував у бою і під час газової атаки; розкритикував "Юнону", висловивши мимохідь своє власне розуміння цієї богині; згадав про копію фрески Гойї, зауваживши, що Флер не дуже на неї схожа; побіжно змалював економічне становище Англії; назвав мосьє Профона — чи як його там?— "приємним чоловіком"; зауважив, що в її батька є кілька "прегарних" картин, але є і "допотопні"; висловив надію, що йому дозволять заїхати за нею ще раз і покатати її по річці — на нього можна цілком покластися; запитав її думку щодо Чехова і висловив свою власну; висловив бажання сходити разом з нею на російський балет; визнав, що ім'я Флер Форсайт просто чарівне; вилаяв своїх батьків за те, що на додачу до прізвища Монт вони назвали його Майклом; змалював свого батька і сказав, що коли їй захочеться почитати щось цікаве, то нехай прочитає книгу Йова: його батько схожий на Йова, коли у Йова ще була земля.