Сага про Форсайтів

Страница 210 из 275

Джон Голсуорси

Містер Тімоті робить свою прогулянку, і вона ніяк не може привернути його увагу. Якщо містер Сомс зайде в сусідню кімнату, він побачить його звідти.

Сомс пройшов, куди йому показали, і став спостерігати.

Останній із старих Форсайтів прогулювався, повільно й поважно, наче зосереджено обмірковував свої справи, туди й сюди від ліжка до вікна і назад,— відстань футів дванадцять. Нижня частина його квадратного обличчя, вже не голеного, як бувало, обросла сніжно-білою бородою, підстриженою якомога коротше, і підборіддя здавалося таким самим широким, як і чоло, над яким волосся теж побіліло, а ніс, щоки й чоло були зовсім жовті. В одній руці він тримав грубого ціпка, а другою притримував полу єгерівського халата, з-під якого видніли ноги в спальних шкарпетках і в єгерівських капцях. На його обличчі застиг вираз скривдженої дитини, яка тягнеться до чогось, а їй того не дають. Щоразу на повороті він спирався на ціпок, а потім волік його за собою, ніби показуючи, що може обійтися без нього.

— На вигляд він іще міцний,— зауважив Сомс упівголоса.

— Авжеж, сер. А ви б подивилися, як він приймає ванну; він так любить купатися.

Ці голосно промовлені слова відкрили Сомсові правду: Тімоті здитинів.

— А взагалі його щось цікавить?— запитав і він голосно.

— Так, сер: його цікавить їжа і ще заповіт. Любо дивитися, як він його гортає, звичайно, не читаючи; іноді він питає, який тепер курс консолей, і я пишу йому на грифельній дошці великими цифрами. Звичайно, я завжди пишу те саме — скільки вони коштували в чотирнадцятому році, коли він іще стежив за курсом. На наше прохання лікар заборонив йому читати газети, коли розпочалася війна. Ой, як він спочатку засмутився! Але невдовзі заспокоївся, бо збагнув, що читання його стомлює; він на диво вміє заощаджувати енергію, як він це називав тоді, коли були живі мої любі пані, земля їм пером! Як він їм вичитував за це; вони ніколи не сиділи без діла, якщо ви пригадуєте, містере Сомсе.

— А якби я зайшов?— спитав Сомс.— Чи він упізнає мене? Адже ви знаєте: я складав його заповіт тисяча дев'ятсот сьомого року, після смерті міс Гестер.

— Не знаю, сер,— завагалась Смізер.— Не скажу вам напевно. Може, й упізнає; як на свій вік він дивовижна людина.

Сомс переступив поріг і, почекавши, доки Тімоті обернувся, голосно сказав:

— Дядечку Тімоті!

Тімоті ступив кілька кроків і зупинився.

— Га?— мовив він.

— Сомс!— крикнув Сомс щосили, простягаючи руку.— Сомс Форсайт.

— Ні!— промовив Тімоті й, гучно постукуючи ціпком по підлозі, знову почав свою прогулянку.

— Мабуть, нічого не вийде,— сказав Сомс.

— Так, сер,— погодилась Смізер.— Бачите, він іще не закінчив своєї прогулянки. Він ніколи не міг робити дві справи водночас. Удень він, напевно, запитає мене, чи не приходили ви щодо газу, і буде дуже нелегко пояснити йому, щоб він зрозумів.

— Як ви гадаєте, чи не потрібен для догляду за ним чоловік?

Смізер замахала руками.

— Чоловік! Ой ні! Цілком вистачить мене з куховаркою. Чужий чоловік відразу доведе його до нестями. І мої пані аж ніяк не схвалили б того, що в домі з'явився сторонній чоловік. До того ж ми так пишаємося ним.

— А лікар його відвідує?

— Щоранку. За такі часті візити він бере високу плату, а містер Тімоті так звик до нього, що навіть не звертає уваги, тільки показує язика.

— Що ж,— сказав Сомс, відвертаючись,— невеселе все-таки видовище.

— Боронь боже, сер! — схвильовано заперечила Смізер.— Даремно ви так гадаєте. Тепер, коли йому немає про що турбуватися, він тішиться життям, по-справжньому тішиться. Часто я кажу куховарці, що містер Тімоті нарешті почав жити по-людському. Розумієте, якщо він не гуляє, то приймає ванну або їсть, а якщо не їсть, то спить; отак він і живе, не знаючи ні журби, ні клопоту.

— Що ж,— зауважив Сомс,— мабуть, ваша правда. Ну, я піду. До речі, я хотів би поглянути на заповіт.

— Із заповітом, сер, доведеться зачекати. Я не можу дати його вам зараз: він тримає його під подушкою і може помітити.

— Я тільки хочу пересвідчитися, чи це той самий заповіт, який складав я,— сказав Сомс.— При нагоді ви подивіться на дату й повідомте мене.

— Гаразд, сер; але я певна, що то саме він, бо ми з куховаркою були свідками, як ви пригадуєте, і в ньому й досі записані наші імена. А ми підписувалися тільки один раз.

— Чудово,— мовив Сомс.

Він і справді пригадав. Смізер і Джейн найбільше годилися за свідків, бо Тімоті навмисне нічого не відписав їм у заповіті, щоб вони не були зацікавлені в його смерті. Цю пересторогу Сомс вважав майже непристойною, але Тімоті наполягав на ній і, зрештою, тітонька Гестер їх щедро забезпечила.

— Гаразд,— мовив він,— до побачення, Смізер. Доглядайте його, і коли він що-небудь скаже, запишіть і сповістіть мене.

— О, неодмінно, містере Сомсе; можете покластися на мене. Було дуже приємно побачити вас. А як куховарка зрадіє, коли я розповім їй.

Сомс потиснув їй руку й пішов униз. Хвилини дві він простояв біля вішалки, на яку стільки разів вішав свого капелюха. "Так усе минає,— думав він,— минає і починається знову. Бідолашний старий!" Він прислухався, чи не долине згори торохтіння ціпка, яку Тімоті тягає за собою, наче іграшкового коника; або чи не визирне з-за поручнів привид старечого обличчя і чи не озветься старий голос: "О, та це ж наш любий Сомс! А ми тільки-но говорили, що не бачили тебе цілий тиждень!"

Нічого, нічого! Тільки пахне камфорою та пилинки танцюють у промені світла, що падає крізь напівкругле вікно над дверима. Любий, старий дім! Мавзолей! Круто повернувшись, він вийшов і поспішив на вокзал.

V. РІДНА ЗЕМЛЯ

Він ступає по рідній землі,

Його звуть — Вел Дарті.

Таке почуття охопило Вела Дарті на сороковому році життя, коли він у той самий четвер рано-вранці виходив із старовинного будинку, що його придбав на північних схилах Сассекських крейдяних гір. Вел зібрався в Ньюмаркет, де не бував з осені 1899 року, коли втік з Оксфорда на перегони. Він зупинився на порозі поцілувати дружину й покласти в кишеню пляшку портвейну.

— Не перевтомлюй ноги, Веле, й не захоплюйся надто, коли гратимеш.

Її груди притиснулися до його грудей, очі дивилися в його очі, і Вел зрозумів, що і його нога, і кишеня в цілковитій безпеці. Він буде розважливим: Голлі завжди має слушність — у неї природжене почуття міри. Його ніколи не дивувало те, що, можливо, викликало подив у інших: він, хоч і був наполовину Дарті, ось уже двадцять років зберігав непорушну вірність своїй троюрідній сестрі, відколи романтично одружився з нею в Південній Африці в розпалі війни; і, залишаючись вірним їй, не вважав це за самопожертву, не нудився: вона була така здогадлива, так лукаво передбачала зміну його настрою. Доводячись одне одному близькими родичами, вони вирішили — точніше сказати, Голлі вирішила — не мати дітей, і хоч вона й зів'яла трохи, проте зберегла свою вроду, гнучкий стан і гарний колір темного волосся. Вела особливо захоплювало те, що вона не тільки живе його життям, а й своїм власним і що не рік то краще їздить верхи. Вона не кинула музики, багато читала — романи, вірші, всяку всячину. На їхній фермі в Південній Африці вона непогано доглядала хворих — чорношкірих дітлахів і жінок. Вона здібна, але не хизується цим, не чваниться. Не маючи схильності до самоприниження, Вел, проте, мусив визнати, що вона вища за нього, і не ставив їй цього за провину — рідкісний випадок як на чоловіків. Слід зазначити, що, хоч коли б він дивився на Голлі, вона завжди це знала, але він не завжди помічав, коли вона дивиться на нього.