Надвечір двадцятого березня, майже спустошивши магазин Скайворда, вони зайшли в кондитерську Карамела й Бейкера, що була на тому боці вулиці, й, підкріпившись шоколадом із збитими вершками, рушили додому через Берклі-сквер, огорнений вечірнім присмерком, у якому відчувався вже подих весни. Відчинивши двері, щойно пофарбовані в світло-оливковий колір,— того року вона все привела до ладу, готуючись до світського дебюту Імоджен,— Вініфред одразу підійшла до срібного кошика подивитися, чи не було сьогодні відвідувачів, і раптом її ніздрі здригнулись. Що це за запах?
Імоджен взяла книжку, прислану з бібліотеки, й заглибилася в читання. Досить різко, бо груди їй схвилювало дивне почуття, Вініфред сказала:
— Іди-но, доню, з книжкою до своєї кімнати та спочинь перед обідом.
Імоджен, не відриваючись від книжки, пішла нагору сходами. Вініфред почула, як зачинилися двері її кімнати, і глибоко вдихнула повітря. Невже це весна лоскоче їй нерви, збуджуючи тугу за "блазнем" усупереч її розуму та ображеній чесноті! Чоловічий запах! Легенький дух сигар і лавандової води, якого вона не чула з того вечора минулої осені шість місяців тому, коли сказала йому, що він перейшов усі межі. Звідки він узявся тут? Чи, може, це їй причулося, може, це породження її уяви? Вона озирнулася довкола. Нічого, аніякісіньких змін,— і в холі, і в їдальні все на своїх місцях. Це якась ілюзія запаху — болісна, безглузда ілюзія! В срібному кошику лежали нові картки: дві — містера і місіс Полгейт Том і одна містера Полгейта Тома. Вона понюхала їх, але вони пахли звичайно, як усяка візитна картка. "Мабуть, я втомилася,— подумала вона.— Піду трохи полежу". Вітальня вгорі потопала в сутінках, чекаючи, щоб чиясь рука засвітила вечірнє світло; Вініфред зайшла до спальні. Вікна тут були запнуті завісами, і в кімнаті стояв присмерк, бо вже минула шоста. Вініфред скинула пальто — знову цей запах!— і враз завмерла, ніби скам'яніла, притиснувшись до спинки ліжка. Щось темне підвелося з канапи в протилежному кутку. У Вініфред вихопилося слово, яке в її сім'ї вимовляли тільки в хвилину страху: "Боже!"
— Це я, Монті,— озвався голос.
Схопившись за бильце ліжка, Вініфред простягла руку й крутнула вимикач над своїм туалетним столиком. Дарті з'явився на краю світлового кола, осяяний від пояса, де бракувало ланцюжка від годинника, до черевиків, темно-коричневих, лискучих, але — ой леле!— з діркою на носку. Груди й обличчя були в тіні. Так, він схуд,— а може, це гра світла? Він ступив уперед, тепер освітлений від носків черевиків до темного чуба — так, трохи посивілого! Обличчя його потемніло, пожовкло; чорні вуса втратили свій хвацький вигляд і понуро обвисли; на обличчі з'явилися незнайомі їй складки. Краватка була без шпильки. Його костюм — так, вона впізнає його,— але який пом'ятий, витертий! Вона знову глянула на носок черевика. Якась велика, безжальна хвиля налетіла на нього, перекинула, скрутила, понесла й понівечила. І вона стояла мовчки й непорушно, дивлячись на Дірку на носку.
— Ось так!— сказав він.— Я одержав листа. Я повернувся.
Груди Вініфред заходили ходором. Туга за чоловіком, що охопила її від того запаху, боролася з пекучими ревнощами, яких вона досі не знала. Ось він перед нею — темна і наче зацькована тінь елегантного, самовпевненого Дарті! Яка сила спустошила його так — вичавила, наче апельсин, залишивши тільки суху шкоринку! Та жінка!
— Я повернувся,— знову сказав він.— Скільки я пережив! Боже милий! Приїхав на палубі. У мене нічого не лишилося, крім того, що на мені, та цієї валізи.
— А кому ж дісталася решта?— скрикнула Вініфред, якій зразу допекло до живого.— Як ти насмілився повернутись? Ти ж знав, що того листа з наказом повернутися додому послано тільки для того, щоб я могла дістати розлучення. Не торкайся до мене!
Обоє стояли, тримаючись за бильця великого ліжка, в якому вони стільки років спали разом. Багато разів, так — багато разів вона хотіла, щоб він повернувся. Але тепер, коли він вернувся, вона сповнилася холодною, затятою ворожістю. Він підвів руку до вусів, але не підкрутив їх, як колись, а тільки потяг донизу.
— Боже!—мовив він.— Якби ти знала, що мені довелось пережити!
— Я рада, що не знаю.
— 3 дітьми все гаразд?
Вініфред кивнула головою.
— Як ти зайшов?
— Одімкнув двері своїм ключем.
— Отже, слуги не знають. Ти не можеш залишитися тут, Монті.
Він коротко й невесело засміявся.
— А куди мені дітися?
— Куди завгодно.
— Поглянь на мене. Ця... ця клята...
— Якщо ти скажеш хоч одне слово про неї,— вигукнула Вініфред,— я зразу ж піду на Парк-лейн і не повернуся!
Раптом він зробив просту річ, але таку невластиву для нього, що Вініфред стало його жаль. Він заплющив очі, ніби кажучи: "Гаразд! Я мертвий для світу!"
— Можеш переночувати,— сказала вона.— Твої речі ще тут. Удома тільки Імоджен.
Він прихилився спиною до ліжка.
— Що ж, усе в твоїх руках,— його власні руки судорожно стислися.— Ох, скільки я пережив. Тобі не треба бити мене щосили — не варто. Я вже настраханий, такий настраханий, Фреді.
Це давнє пестливе ім'я, якого вона не чула від нього багато років, примусило Вініфред здригнутися.
"Що мені робити з ним?— подумала вона.— Господи, що мені робити з ним?"
— У тебе є сигарета?
Вона дала йому сигарету з маленької скриньки, яку тримала напохваті на випадок безсоння, і припалила її. Цей звичний жест збудив властиву їй практичність.
— Налий у ванну гарячої води та помийся. Я принесу тобі білизну в туалетну кімнату. Поговорити можемо згодом.
Він кивнув головою і втупив у неї очі — вони здавалися напівмертвими. А може, це тільки тому, що в нього набрякли повіки?
"Він не такий, як колись,— подумала вона.— Він уже ніколи не буде такий! Але який він буде?"
— Гаразд!— сказав він і рушив до дверей. Він навіть ішов інакше, ніби людина, яка втратила всі ілюзії і має сумнів, чи варто їй взагалі ходити.
Коли він пішов і Вініфред почула, як у ванну потекла вода, вона поклала на ліжко в його кімнаті переміну білизни, потім принесла знизу печива й віскі. Надягши знову пальто й послухавши хвилинку біля дверей ванної кімнати, вона зійшла вниз і вийшла з дому. На вулиці вона постояла вагаючись. Восьма година! Де зараз Сомс: у своєму клубі чи на Парк-лейн? Вона попрямувала до Парк-лейн. Повернувся! Сомс завжди цього боявся, а вона — інколи сподівалася. Повернувся! Так схоже на нього; блазень, та й годі — з'явився і каже: "А ось і ми!" Пошив у дурні всіх: і суд, і Сомса, і її саму! А проте, спекатися того суду, втекти від чорної хмари, що нависла над нею та її дітьми! Яка полегкість. Але як змиритися з його поверненням? Та жінка спустошила його, запалила у ньому таку пристрасть, якої вона ніколи не могла збудити, на яку взагалі вважала його нездатним. Ой як це боляче! Її себелюбного, самовпевненого блазня, якого вона ніколи по-справжньому не хвилювала, захопила й висотала інша жінка! Ганьба! Страшна ганьба! Негоже, непристойно прийняти його! А проте вона сама домагалася, щоб він повернувся; тепер суд, мабуть, змусить її жити з ним! Він залишився її законним чоловіком — суд не стане її тепер слухати! А йому, певна річ, потрібні тільки гроші, щоб мати вдосталь сигар і лавандової води! Цей запах! "Зрештою, я ще не стара,— подумала вона,— ні, ще не стара!" Але ця жінка, яка довела його до таких слів: "Ох, скільки я пережив. Я настраханий, такий настраханий, Фреді!" Коли Вініфред підходила до батьківського дому, ці суперечливі почуття усе ще кипіли в її душі, але форсайтівська натура без упину доводила їй: хоч би там що, а він її власність, яку вона повинна оберігати від усіх на світі. З такими думками вона переступила поріг Джеймсового дому.