— Не бійтеся,— сказав він задихано.— Я випадково побачив вас. Дозвольте мені зайти на хвилинку
Вона притиснула руку до грудей, обличчя її сполотніло, очі розширилися з ляку Потім, очевидно опанувавши себе вона схилила голову й сказала
— Гаразд.
Сомс зачинив двері. Йому також треба було оговтатися, і коли вона пройшла у вітальню, він цілу хвилину стояв, віддихуючись, щоб утишити розбурхане серце. Цієї миті, яка так багато важила для його майбутнього, витягти сап'яновий футляр здавалося надто грубим жестом Одначе не витягти його означало, що він прийшов сюди так, без усякого приводу Зважуючи всі "за" і "проти", він раптом відчув злість на ці дурні умовності, що для всього вимагають приводів і виправдань. Зараз буде сцена — іншого не можна й сподіватися, і він повинен пройти крізь неї! Сомс почув її голос, що вразив його,— такий він був жалібно-тихий
— Чому ви знову сюди прийшли? Невже ви не зрозуміли, що мені краще було б, якби ви не приходили?
Він придивився до її вбрання — темно-коричневий оксамит, боа з соболів, кругла шапочка з того самого хутра. Все це на диво їй личило. Як видно, грошей у неї вистачає і на убори! Він сказав уривчасто:
— Сьогодні ваш день народження. Я приніс вам ось це, і він простяг їй зелений сап'яновий футляр.
— Ой! Ні, ні!
Сомс натиснув на застібку на світло-сірому оксамиті спалахнули сім камінців.
— Чому ні?—запитав він.— Просто на знак того, що ви вже не маєте на мене злості.
— Я не можу.
Сомс вийняв брошку з футляра.
— Дозвольте подивитися, як вона виглядає.
Айріні відсахнулась.
Він рушив до неї, простягаючи брошку, щоб прикласти до її грудей. Вона знову позадкувала.
Сомс опустив руку
— Айріні, мовив він,— забудьмо минуле. Якщо я можу забути, то й ви можете. Почнімо все спочатку, наче нічого й не було Згода?
В голосі його була туга, а в погляді очей, що дивилися їй в обличчя, світилося майже благання.
Айріні, стоячи в буквальному розумінні притиснута до стіни, тільки ковтнула слину: це була єдина її відповідь. Сомс вів далі
— Невже ви справді хочете прожити все своє життя напівмертвою в цьому закутку? Вертайтесь до мене, я дам вам усе, чого ви забажаєте Ви житимете власним життям, даю вам слово честі.
Він побачив, як її обличчя іронічно здригнулося.
— Так,— повторив він,— цього разу я ручуся за свої слова Я попрошу лиш одного. Я хочу тільки... я хочу тільки сина. Не дивіться на мене так! Мені потрібен син. Дуже потрібен
Він говорив поспіхом, так що й сам не впізнавав власного голосу, голова його двічі сіпнулася вгору, наче йому забило дух І лише погляд її очей, прикутих до нього, потемнілих, ніби заворожених жахом, примусив його опам'ятатися і змінив болісне замішання на гнів.
— Невже це неприродна річ?— мовив він крізь зуби. — Невже це неприродно хотіти дитину від власної дружини? Ви занапастили наше життя і все розвіяли на порох. Ми не живемо, а існуємо, не маючи ніякого майбутнього. Невже вам так неприємно, що, незважаючи на все, я... я й досі хочу, щоб ви залишилися моєю дружиною? Говоріть-бо, заради всього святого, говоріть!
Айріні наче спробувала заговорити, проте не змогла.
— Я не хочу вас лякати,— сказав Сомс трохи лагідніше. —Слово честі, не хочу. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що я не можу миритися з таким становищем. Я хочу, щоб ви вернулися до мене, я хочу, щоб ви були зі мною.
Айріні підвела руку і затулила уста й підборіддя, але її очі були прикуті до його очей, наче вона вірила, що її погляд стримає його, як перепона. І всі ці роки, порожні й гіркі, відколи... а й справді, відколи?.. майже відтоді, як він уперше зустрівся з нею, звелися в пам'яті Сомса одною величезною хвилею, і судома, якої він ніяк не міг стримати, перекривила його обличчя.
— Ще не пізно,— сказав він,— не пізно, якщо ви тільки повірите мені
Айріні відвела руку від уст і притисла обидві руки до грудей. Сомс ухопив її руки.
— Пустіть!— сказала вона задихано. Але він тримав їх, намагаючись зазирнути їй у очі, які дивилися на нього твердим поглядом. За мить вона спокійно сказала:
— Я тут сама. Ви не посмієте повестися так, як повелися тоді.
Випустивши її руки, наче вони були з розпеченого заліза, він відвернувся. Невже й справді є на світі така люта непримиренність? Чи може бути, щоб той один випадок насильства так глибоко закарбувався в її пам'яті? Невже він став між нею і ним, як глухий мур? І він сказав затято, не підводячи очей:
— Я не піду від вас, поки ви не дасте мені відповіді. Я пропоную вам те, що навряд чи інший чоловік захотів би запропонувати. Я чекаю... чекаю розумної відповіді.
І майже здивовано він почув її слова:
— Не сподівайтеся розумної відповіді. Розум тут зовсім ні до чого. Ви можете почути тільки гірку правду: краще смерть.
Сомс дивився на неї, приголомшений.
— Он як!— зрештою сказав він.
А потім на нього найшло якесь заціпеніння: він наче онімів і закляк; його затрусило, як трусить людину, котру смертельно образили і котра не знає, що їй учинити, або, точніше, що з нею учиниться.
— Он як!— сказав він знову.— Оце так воно? Чи ба! Краще смерть. Ну-ну!
— Вибачте. Ви вимагали відповіді. Хіба я винна, коли це правда?
Не знаючи, що відповісти на це дивне, абстрактне запитання, Сомс звернувся до конкретної дійсності. Він поклав брошку у футляр і, застебнувши його, сховав у кишеню.
— Правда!— мовив він.— Жінки з нею ніколи не знаються. Це нерви, нерви, та й годі.
Він почув її шепіт:
— Так, нерви не брешуть. Хіба ви цього й досі не знаєте?
Він мовчав, опанований думкою: "Я повинен зненавидіти цю жінку. Неодмінно повинен". В цьому й була вся біда! Якби він тільки міг! Він кинув на неї погляд: вона стояла непорушно біля стіни, підвівши голову і склавши на грудях руки, ніби чекала, що її зараз розстріляють. І він швидко сказав:
— Я не вірю жодному вашому слову. У вас є коханець. Якби його не було, ви б не поводилися так... так нерозумно.
З виразу її очей він зрозумів, що взяв не ту ноту, говорячи занадто вільно, як тоді, коли вони ще жили разом. Він повернувся до дверей. Але вийти не зміг. Щось у його душі — найглибша і найпотаємніша форсайтівська властивість, неспроможність випустити щось із рук, неспроможність зрозуміти нереальність і марність своїх упертих домагань — перешкодило йому. Він знову повернувся до неї і став спиною до дверей, так само як вона стояла спиною до протилежної стіни, не усвідомлюючи, як сміховинно виглядає це стояння в різних кінцях кімнати.