— Чому ви не сідаєте?
Мабуть, ще ніколи в житті він не сідав такий збентежений.
— Ви анітрохи не змінилися,— сказав він.
— А ви помолодшали, кузене Джоліоне.
Джоліон провів рукою по волоссю, іще густому, що завжди його тішило.
— Я вже старий, але цього не відчуваю. Це одна з переваг професії художника: вона зберігає молодість. Тіціан дожив до дев'яноста дев'яти років, і щоб померти, йому довелося захворіти на чуму. Знаєте, коли я вперше побачив вас, ви нагадали мені одну його картину.
— Коли ж ви мене вперше побачили?
— В Ботанічному саду.
— Як же ви впізнали мене, якщо доти ні разу не бачили?
— До вас підійшов один чоловік.
Він пильно дивився на неї, але її обличчя не змінилося; вона спокійно сказала:
— Так, це було багато віків тому.
— Скажіть, як вам пощастило зберегти молодість, Айріні?
— Хто не живе, той добре зберігається.
Гм! Гіркі слова! Хто не живе! Але це нагода почати розмову, і він скористався нею.
— Ви пригадуєте мого кузена Сомса?— Він помітив, що вона ледь посміхнулася, почувши таке дивне запитання, і відразу ж повів далі:— Він приходив до мене два дні тому. Він хоче розлучитися. А ви?
— Я?— вихопилося в неї вражено.— Через дванадцять років? Трохи запізно. Чи не важко це буде зробити?
Джоліон твердо глянув їй в очі.
— Ні, якщо...— сказав він.
— Якщо у мене є коханець? Але відтоді у мене нікого не було.
Що відчув він, почувши ці прості, щирі слова? Полегшення, подив, жаль? Венера, що дванадцять років не має коханця!
— А проте,— мовив він,— мабуть, ви теж багато б дали, щоб стати вільною.
— Не знаю. Яке це має тепер значення?
— А що, якби ви знову покохали?
— То й кохала б.
Цією простою відповіддю вона ніби підсумувала всю філософію жінки, від якої відцурався світ.
— Ну то гаразд! Чи треба йому що-небудь переказувати?
— Скажіть тільки: я шкодую, що він не вільний. Колись він мав нагоду звільнитися. Не знаю, чому він не скористався нею.
— Тому що він Форсайт. Адже ми ніколи не віддаємо нічого свого, поки не захочемо натомість чогось іншого; та й то не завжди.
Айріні усміхнулася.
— А ви, кузене Джоліоне? Мені здається, ви не такий.
— Адже я не зовсім чистий Форсайт — вважайте, що я покруч. Коли я виписую чек, то, округляючи суму, ніколи не віднімаю півпенса, а додаю,— зніяковіло відповів Джоліон.
— Що ж тепер хоче Сомс замість мене?
— Не знаю; може, дітей.
Хвилину вона помовчала, опустивши очі.
— Так,— мовила вона стиха,— це важко. Я б охоче допомогла йому, якби мала змогу.
Джоліон втупився в свій капелюх; його збентеження щомиті зростало, а разом із ним зростав захват, подив і жаль до цієї жінки. Вона була така гарна і така самотня; і, взагалі, життя таке заплутане!
— Ну що ж,— сказав він нарешті,— мені доведеться побачитися з Сомсом. Якщо я зможу стати вам у якій-небудь пригоді, то я завжди до ваших послуг. Звичайно, я всього лише нікчемний заступник свого батька. В кожному разі, я вас повідомлю про наслідки моєї розмови з Сомсом. Він і сам може подати який-небудь привід.
Вона похитала головою.
— Розумієте, він може багато на цьому втратити; а мені втрачати нічого. Я б дуже хотіла, щоб він став вільний, але, мені здається, я нічим не можу допомогти йому.
— Поки що мені теж так здається,— сказав Джоліон і незабаром почав прощатися.
Він пішов до кеба. Пів на четверту! Сомс іще сидить у конторі.
— На Полтрі,— гукнув він у віконце. Перед будинком парламенту й на Уайтхолі газетярі вигукували: "Серйозне становище в Трансваалі!"—але він майже не чув їх, поринувши в спогади про цю чарівну жінку, про її лагідні темні очі та слова: "Відтоді у мене нікого не було". Як вона живе, отак відірвана від життя? Самотня, беззахисна, під загрозою того, що кожний чоловік ладен простягнути руку й скривдити її чи навіть схопити її при першій нагоді. І отак вона живе рік за роком!
Табличка "Полтрі" вгорі над перехожими повернула його до дійсності.
Напис "Форсайт, Бастард і Форсайт" чорними літерами на гороховому тлі трохи додав йому рішучості, і він зійшов на гору кам'яними сходами, бурмочучи:
— Замшілий, затхлий храм власності! Проте нам без нього не обійтися!
— Я хочу бачити містера Сомса Форсайта,— сказав він хлопцеві, що відчинив двері.
— Як доповісти?
— Містер Джоліон Форсайт.
Хлопчина глянув на нього зацікавлено: він ще ніколи не бачив Форсайта з бородою — і зник.
Контора "Форсайт, Бастард і Форсайт" помалу поглинула контору "Тутінг і Боулз" і захопила весь другий поверх. Тепер фірма складалася тільки з Сомса й численного штату старших і молодших клерків. Коли близько шести років тому Джеймс пішов на спочинок, справи фірми одразу набули великого розмаху, особливо швидко вона почала зростати після того, як її залишив Бастард, котрого виснажила, на думку багатьох, справа "Фраєр проти Форсайта", що дедалі більше грузнула в судовій трясовині й обіцяла дедалі меншу вигоду позовникам. Сомс, який дивився на дійсність тверезішим оком, ніколи не брав того близько до серця; навпаки, він давно вже збагнув, що провидіння забезпечило його в такий спосіб двомастами фунтів прибутку на рік,— а чом би й ні?
Коли Джоліон зайшов, його двоюрідний брат складав список тих процентних паперів, які, беручи до уваги чутки про війну, він збирався порадити своїм клієнтам продати негайно, поки їх не почали продавати інші. Він повернув голову, глянув скоса на Джоліона й сказав:
— Добридень. Зачекайте хвилинку. Сідайте, будь ласка.
Записавши ще три вклади й поклавши лінійку, щоб позначити, де він спинився, Сомс повернувся до Джоліона, покусуючи свого плаского вказівного пальця.
— Прошу?— мовив він.
— Я її бачив.
Сомс насупився.
— Ну?
— Вона зберігає вірність минулому.
Сказавши це, Джоліон відчув сором. Обличчя двоюрідного брата спалахнуло жовтуватим рум'янцем. Навіщо було дражнити бідолаху!
— Я маю переказати вам: вона шкодує, що ви не вільні. Дванадцять років — довгий час. Ви знаєте закон краще за мене і знаєте можливості, які він дає вам.
У Сомса вихопився якийсь звук, і обидва змовкли на добру хвилину. "Воскова лялька!— думав Джоліон, стежачи за цим холодним обличчям, з якого швидко сходив рум'янець.— Він ніколи не викаже жодним знаком, що думає чи що має намір зробити. Наче з воску!" І він перевів погляд на план квітучого приморського містечка Байстріт, майбутній вигляд якого був зображений на стіні і мав живити власницькі інстинкти клієнтів фірми. І в нього промайнула чудернацька думка. "Чи не одержу я зараз рахунок: "За консультацію містерові Форсайту в справі мого розлучення — за те, що я вислухав його розповідь про візит до моєї дружини, за пораду піти й поговорити з нею ще раз він має сплатити шістнадцять шилінгів і вісім пенсів".