Одяг нашийник, силоміць поволік за собою.
Краще був би й не волік! Джой як тільки побачить, що качки налітають, так щонайвище й підскакує: "Куди ви, дурні! Не бачите смерті?"
Один крижень таки налетів, як Джой йому не сигналив. Був, мабуть, короткозорий, окуляри загубив... Та й упав ганчіркою, влучним пострілом збитий.
— Джой, апорт! — скомандував син.
Джой (а що мав робити) поліз у воду, поплив. Довго кружляв довкруж крижня в надії, що той оживе та й полетить.
— Апорт, Джой!
Знехотя підібрав мертвого птаха та й поплив до протилежного берега. Виніс, поклав на сухе і назад.
Так і не приніс синові крижня убитого.
Син поклявся більше на полювання Джоя не брати. А Джой теж поклявся. Що більше вбитої качки й до рота не візьме.
Оце, здається, і все про нашого Джоя.
Лежить поруч, не зводить з мене космічних очей: "Все пишеш?.. Анавіщо?.. Кому вона потрібна, ота твоя писанина?.. Краще пішли погуляємо... Ти знаєш, яку я нірку нанюхав на схилі?.. Золото — нірка!.. Побігли?"
Побігли, друзяко, побігли. Тільки не дуже біжи, бо я щось став задихатися. Та й на тобі вже світить сивизна.
Роки... Роки, друзяко... Як скажені збігають... Не наздоженеш, не затримаєш... Незчуєшся, як і тебе зариють в отаку ж нірку, до якої ти так поспішаєш...
Тож не квапся, друзяко... Не квапся...