А рев нагорі, за вікном десь, то вщухав, то вибухав знову. Люди слухали його всім єством. Сиділи нерухомо, поглядали один на одного блукаючим поглядом і знову переводили його на кватирку. Особливо зблід безтурботний Прокуда, він не витримав, схопився й закрив кватирку. Ніхто проти того не запротестував...
— Професоре! — звернувся Руденко до Прііходька якомога спокійніше, — давайте "Мадам Боварі"!..
Приходько схопився за пропозицію, як потопаючий за соломинку, і тремтячим голосом заходився оповідати далі недокінчену вчора повість про інший світ, рятуючись втечею геть у той інший світ, в історію чарівної жінки — мадам Боварі. А за ним кинулися всі туди ж, як до порятунку.
Андрій слухав крик, слухав "Мадам Боварі" і спостерігав людей. Перед ним було те, чого не вичитаєш в жодного Флобера... Раптом відчув чийсь пильний погляд на собі, глянув вліво — на нього дивилася пара вогких розгублених і майже дитячих очей, — то його самого спостерігав юнак Давид Л. Зустрівшись з Андрієвим поглядом, Давид зніяковів, але не зразу одвів свої очі, він ще дивився якусь хвилину, не моргаючи, а тоді вже схилив голову. А як Андрій одвернувся — Давид знову підвів свої очі... Андрій вже не повертав голови, лише думав про той погляд юнаків, маючи його у віччу — такий кришталево чистий, наївний, сповнений розгубленості й в той же час надії, невисловленого якогось прохання, апеляції до його — Андрієвого — авторитету. Погляд душі, що шукала опертя...
Спочатку оповідання не клалось, голос у Приходька тремтів і не давався опанувати. Та помалу Приходько дав з ним раду, зумів захопитися сам і захопити інших (принаймні люди удали, що захопились) і вже вільно плив прекрасним, сонцесяйним морем Флоберівської повісті...
Криків не стало чути. Їх і справді не стало чути, немов людина захлинулася. За вікном панувала тиша. Уплинуло чимало часу.
Вже Приходько закінчував повість про мадам Боварі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто Георгіані... Він зупинився біля дверей, влип у них спиною й дивився просто себе безглуздими, широко витріщеними, розгубленими очима. Губи йому несамовито тремтіли, а з гарного, та тепер спотвореного якимись смугами й плямами обличчя стікав брудний рясний піт. Білосніжний одяг на Георгіані був густо вкритий чіткими відбитками підошов і обцасів різного калібру, можна було навіть визначити точно номер чобіт і черевиків, до того білосніжного одягу прикладених; крім відбитків підошов і обцасів, одяг ще був вкритий темними — брунатними та чорними —смугами, товщими й тоншими. Койде ті смуги були червоними, а койде матерія під ними потріскалась уповздовж.
Було все ясно і можна б було нічого не говорити. Але Георгіані сказав... Він повів блукаючим поглядом по камері, облизав язиком смужку слини, що звисала з рота, й тихо, трагічно, розгублено промукав:
— Мене... били.:.
Потому безсило сповз на підлогу, закрив лице руками й гірко заплакав.
Георгіані було одведено найкраще місце— те саме, де недавно лежав аматор аеродромів. Його оточили мовчазним співчуттям, товариською увагою, ні про що не розпитували, не лізли йому в душу. Все це робилося без ніякої змови, а так, якось само собою. Незадоволений був лише Узуньян, що дали ліпше місце, порушивши правило, але його ніхто не підтримав.
Тепер уже Георгіані роздягся й був такий, як і всі, вже не гордував товариством, а, навпаки, придивляючись та прислухаючись, скільки міг, все більше й більше дивувався: він раптом "побачив", "розпізнав" людей, яких спершу не пізнавав і проти яких сам пішак. Він упізнав Гепнера й інженера Н ... І було видно, що йому тяжко перед такими знайомими переживати свою ганьбу — "його били". Його, заслуженого чоловіка перед революцією, що все віддав в ім’я її торжества, отак от потягли, мов пса на оривку, й у якомусь там закапелку били нещадно й ганебно. І робили найдивовижніші закиди самі визнаючи їхню абсурдність, але вимагали, щоб він їх підтвердив, бо так потребує "партія й уряд", так треба для загального добра...
Розповідаючи про те тихо, погноблено, здивовано, Георгіані дрібно тремтів. В стані психічного потрясіння він не визнавав ніякої конспірації, як і не володів собою. Слова не вкладалися логічно, губи шарпались, очі божевільне палахкотіли, думки плутались... Так він логічно й не розповів нічого до пуття про свою трагедію, крім того, що його били й закидали найдикіші злочини. Не в силі помиритися зі своєю ганьбою, Георгіані ламав пальці й плакав.
З камери брали ще двох жидів з Цукротресту, брали ще Азіка і скоро всіх повернули.
Надходив вечір. Тяжка, тривожна атмосфера все більше наснажувалась. Вечеря нікому не йшла на думку, і тільки тому, що вона була зовсім мізерна, люди її проковтнули.
Перед вечором привели назад до камери Свистуна. Увійшовши до камери, він попростувавша своє місце, зігнутий якимось непомірним внутрішнім тягарем, а всі дивилися пильно йому в обличчя з німим, невисловленим запитанням — "Ну, як?"
Свистун сів на своє місце й тяжко-тяжко зітхнув, зіперся спиною об стіну й сидів, дивлячись просто перед собою невидющим зором.
— Розколовся? — висловив тихо Охріменко загальне запитання, щиро так, душевно.
— Розколовеся... — прошепотів помалу Свистун, заплющив очі й, спазматично схлипнувши, замотав головою з відчаю, зарипів зубами.
"Розколовся", не витримав і підтвердив все — всю ту мерзость, яку від нього вимагали підписати, собі на погибель і на вічну ганьбу. Бо ж ото-хто, а Свистун напевно знав, що "щире зізнання" в намірах "зірвати свій власний завод", або "продати його чужоземним капіталістам", або ще "вбити самого Йосифа Віссаріоновича" не може не скінчитися стратою й вічним позорищем.
Увечері Свистуна забрали "з вещами" й десь повели... Щоб більше не повернути в цю камеру.
— "Чих-пих", — зітхнув печально Охріменко, мов би виніс присуд.
— Хтозна... — заперечив хтось безнадійно. Це вже сталося, як вони вклалися спати. А спати вони вклалися вже без сварки та "землемірних" маніпуляцій — просто лягли "валетом в ялинку" — цебто один ряд ліг лицем всі в один бік і зігнув ноги в колінах, а другий ряд насупроти ліг лицем в другий бік і теж зігнув ноги в колінах, —-— ті зігнуті ноги одного ряду зайшли за зігнуті ноги другого ряду — і було досить зручно. Це й звалось "валетом в ялинку". Єдина незручність цього способу спання полягала в тім, що людина, увімкнута в "валет", вже не могла діяти самостійно, скажімо, перевернутися на другий бік, а мусила це зробити разом з цілим рядом і то не з одним, а з обома, цебто з усією системою "валета в ялинку". А сварки не було тому, що інші речі заволоділи душами й увагою всіх — почався особливо тривожний вечір, за яким ішла ще тривожніша ніч — ніч напруженої праці ось такої от бойні такої "фабрики-кухні". По коридору (так само, як нагорі й внизу) дудніли кроки, гримотіли засуви, клацали пальці — там водили людей вчвал з тюрми до корпусу слідчих, до управління. І за кожними кроками, за кожним брязкотом ключів кожен шарпався нервами. Люди лежали в "валетові" й удавали, що сплять, але ніхто не спав — кожен лежав і всіма фібрами слухав.