— "Хто має які заяви?" — прожебоніло "правосуддя" тремтячим голосом несміливо.
Піднявся ліс рук. Того лісу "правосуддя" зовсім злякалось і глянуло безпомічно на якогось грубого начальника в уніформі армії "залізного наркома". Начальник презирливо знизав плечима, мовляв, ці "вороги народу" можуть мати багато заяв, але чи варто надавати тому ваги. А втім, питай. Правосуддя побігло очима по лісові рук, не знаючи, як бути, а з маси раптом окрилених надією людей вже вилітали хаотичні запитання, далі — більше; запитання злітали з різних кінців, збиваючи одне одне: люди, втративши всяку обережність ("Прокурор же!!"), ставили несподівано зухвалі й одверті, одчайдушні запити:
— Мене не викликають два роки! Чому?!
— А чи дозволено мордувати й бити?!!
— Я пролетар від діда-прадіда, а мене катовано!!
— Чому не можна писати заяв?!
— Ви прокурор! Скажіть — чи в "Конституції" написано про інквізицію?
— Чому не дають побачень з дітками?!!
— Я не винен ні в чому, але мене ніхто не хоче слухати...
Це було якесь божевілля, люди пустились берега й у нестямі раптом осміліли, в одчайдушних запитаннях намагалися розгорнути всю свою безмежну трагедію. Люди навіть не чекали відповідей, вони просто хотіли, щоб їх чули, щоб прокурор знав, що робиться, хотіли висловитись, хотіли поінформувати "пролетарське правосуддя". Але, на диво, всі ті одчайдушні викрики не робили аніякісінького вражіння на групу біля дверей. Лише "прокурор" побіліла, як крейда, й благальними очима з мукою дивилася на начальника в уніформі, немов просячи: —— "Та припиніть це нарешті!" Начальник зупинився і мовчав. Ворушив щелепою під зливою викликів. Злива враз припинился, вщухла, ліс рук опустився, й люди так, наче їм вилито цистерну холодної води на голови, замовкли. Знітились. Запал так само нагло, як прийшов, минув геть. Всі зрозуміли, що прокурор тут зовсім ні до чого, що це маріонетка. Коли ліс рук опустився, начальник пожував щелепою й спитав в одного з найближчих в’язнів понуро:
— Ви, здається, підіймали руку?
— Ні, ні...Я...Я...
— Що ви хотіли? Ви маєте заяву?
— Ні, ні, я не маю... Я тільки хотів, щоб дозволили "лавочку"... — пролепетав нещасний.
— Ви кричали, що вас били, — наставився начальник на бідолаху виряченими очима.
— Та що ви! Ні, ні...
— Вас били?
— Ні, ні! Мене не били!
— А вас? — запитав начальник презирливо наступного.
— Ні, ні!
— А вас?
— Ні...
— А вас?
— Ні...
— І вас?
— Ні...
— Ну, от бачите! — повернувся начальник до прокурора глузливо. Прокурор опустила очі й з мукою чекала кінця цього проклятого візиту. Була та жінка до того нещасна й стурбована (власною долею, може!), що Андрієві було жалко на неї дивитися. Навіщо вони її водять, цю нещасну жінку?! І кому потрібна ця комедія?!
Устійнивши, що в камері нікого не бито, а ті крики — то була лише провокаційна "обструкція", організована ворогами народу "під шумок", начальник презирливо процідив до всієї камери:
— Прокурор розпорядився давати вам паперу для заяв. Будете писати заяви й здавати наглядачам або черговому корпусу, а той передасть їх за призначенням. В заявах можете писати що х о ч е т е! Ви зрозуміли? Що х о ч е т е!
Потому вся група пішла геть. Зачиняючи за нею двері, наглядач мовчки вишкірився до камери.
Милість була велика, але з усього було ясно, що всі ті заяви далі не підуть, як до рук цього начальника й йому подібних та до рук слідчих, що будуть їх студіювати й прикладати до "діла". А якщо ті заяви потраплять навіть до рук цього "прокурора по надзору", то й що з того?
Обговорюючи все це скептично, в камері пригадали, скільки прокурорів сиділо й сидить у тюрмі, а надто згадали того прокурора Брона.
Однієї ночі вкинуто до камери Карла Маркса...
В чадних обіймах сну люди лежали хаосом, як трупи на побойовищі, переплутавшись руками й ногами; душі їхні десь повтікали в сонячне марення або жаске маячіння, жили іншим життям, покинувши тіла напризволяще, щоб от лежали купами й сходили терпким смородом поту й немитої шкіри. Люди роздвоїлися — на посинілі, напівмертві тіла, що валялися в камері, й на живі душі, що десь вимандрували геть в інший світ, і, здавалося, що ніщо не в силі їх з того іншого світу повернути назад, аж поки не прийде ранішня перевірка з отим "Маня, на повєрку становісь!" Ніч діходила середини. Аж раптом біля дверей хтось зойкнув безтямно, а далі зайшовся божевільним хихотінням. Люди зринали зі сну, витріщали очманіло очі й хвиля хихотіння помалу розросталася. Те хихотіння поширювалось, як зараза, виростаючи в психоз — в психоз спільної дикої візії. Нащо вже Андрій мав міцні нерви, але відчув, що він піддається загальному психозу й не в силі йому протистояти, не в силі відпекатись галюцинації, що зринула для цілої камери й стояла перед безліччю очманілих очей, нагло переключених від окремих сонних візій до візії загальної...
В дверях стояв К а р л М а р к с. Відчуття його реальності було просто приголомшуюче. І в той же час вій був ніби привид, ніби клубок сивого диму чи пари, ніби туманність в погано протертих з поволоки сну очах. Люди хапливо терли очі, але візія не зникала. Відсахнувшись спиною в замкнені двері, розпістерши руки, як крила, білий-білий, мовби посланець неба, стояв бог, патрон цієї землі — Карл Маркс. Біла буйна шевелюра і борода клубочилися, розкуйовджені вітрами під час чаклунської, зтогосвітньої подорожі. Біла одежа... Він був у самих кальсонах і натільній сорочці.
— Карррл Маррркс... — відітхнув хтось безтямно, і той віддих пішов по всій камері, з уст в уста.
— Кар-рл Маррркс...
Карл Маркс відслонився від дверей і ступнув пару кроків повільно, як сомнамбула, і став, розпістерши руки.
— Боже! — промокав Кард Маркс. — Де ж це я?! Мертва тиша. Якийсь бідолаха, відчувши себе за межею реального, в царстві божевілля, дико й тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось на нього крикнув, і тоді галюцинація розвіялась. Галюцинація розвіялась, але Карл Маркс стояв. Він був у кальсонах і нижній сорочці, і це, власне, привело людей до пам’яті. Якщо це й Карл Маркс, то зовсім не привид, а нормальна, приголомшена в такій же мірі, як і вся камера, жива людина. Люди протирали очі вже спокійно, зітхали й, сідаючи по-турецьки, як до молитви, дивилися на гостя нормальним зором, дивились насмішкувато.