— Може, ці, як їх... Бомби? — Софійка пригадала вчорашнє грозове мінне поле й зіщулилась.
— Припустимо! Але із такої кількості раритетів бодай щось мало вціліти! Хто і де їх порозтягував? А тут ось, дивись, що пишуть: усе зникле майно, оцінене, до речі, у сім мільйонів радянських карбованців, супроводжував працівник музею.
— Ясно! Не сумніваюсь, що це був черговий сексот! Тобто секретний співробітник, бо інших на той час у більшовицьких музеях просто не тримали! Чи намагався просто втекти, чи німцям продався?
— До речі, сам він теж пропав безвісти!
— Загинув? — засумнівалась Софійка. — Чи десь, може, й понині мільйончики ті проїдає? Бо як розуміти, що картина Айвазовського "Босфор місячної ночі" експонується в галереї сучасної Венеції... А в тому перпеліку зниклих вишнопільських речей, що ти показувала... Ага, ось: саме вона і називається, дивись!
— Ого, точно! Я й не помітила!
— Чи не продав її у Венецію саме наш музейний працівничок? — 3 Софійки був би добрий не тільки депутат, а й прокурор!
— Але як тоді розуміти ось це: "зберігаються у Московському і Петербурзькому музеях"? — запитала Радзівілка про деякі особливо цінні монети з вишнопільського переліку.
— Недарма Кирило Щербанівський протестував проти розбазарювання колекції! Вже у двадцяті-тридцяті роки почали розкрадати! Потім на другу світову списали! Це ж зручно, правда? І дошукуватись ніхто не стане!
— А в цій-ось газеті вістка про те, що недавно посол Німеччини урочисто повернув Вишнопільському музеєві роботу фламандського живописця!
— Господи, світ навиворіт! Нападники-німці — повертають, а свої — крадуть! — Софійка демонстративно впала у крісло.
— Але певна: жоден із цих переліків не показує всього, що було в музеї за Щербанівських! — стриманіша Леся просто сиділа в йогівській позі серед паперів на килимі. — Годі й уявити, скільки у нього було вкладено!
Софійка мовчала, товаришка міркувала далі:
— Хоч колись це не було дививижею. Було модно давати на будівництво церков, монастирів. Ну, хай, таким чином кожен рятував насамперед власну душу. Але ж поглянь, скільки набудували Петро Могила чи Іван Мазепа! А Григорій та Василь Тарновські! А Григорій Галаган!..
Це той, що поклав скарби до англійського банку? — Так-так, Софійка щось чула!
— Скарби поклав Полуботок, а це Галаган, — делікатненько підправила Радзівіла, і Софійка мало не провалилась під своє крісло від сорому. — В Києві досі є споруда колегії, що він збудував на пам’ять про свого сина Павла!
— А, це той Павлусь, що молодим помер? — тихенько промимрила Софійка.
— О, це вже воно! До речі, є легенда, що Галаганів рід за Мазепину зраду й перехід до Петра Першого ніс прокляття сім поколінь! Останнім і був нещасний Павло...
— Легенди я не чула, а про сім поколінь доводилось! — У Софійчиній голові промайнули лякачки з історії роду Кулаківських.
— Між іншим, чому всі: Галаган, Галаган?! Катерина, його дружина, добра не менше робила!
— Стовідсотково згодна! Ану їх, усіх, тих Кулаківських, Альбабарінів із Козирними Тузами! І взагалі, може, нам цими поробитися... Феміністками! — в Со-фійці знову озвався великий оратор.
— Ти маєш на увазі мецентатками? — Нишпорить у книжчині Леся. — О, слухай: Галшка Острозька заповіла величезні кошти на шпиталь та Острозьку академію. Галшка Гулевичівна подарувала землю для майбутньої Києво-Могилянської Академії...
— Куди я, до речі, маю вступати! — 3 цією Леською не встигаєш розумного слова вставити!
___ Мати гетьмана Мазепи Марія-Магдалина, —
вела далі гостя-відмінниця, — сестри-княгині Юліяна та Анастасія Заславські, сестри Олена й Софія Чарторийські, сестри Софія та Марія Русови, Єлизавета
Скоропадська (в заміжжі Милорадович), Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Леся Українка, Олена Пчілка, Марія Круковська, Альвіна Яконович, Катерина Скар-жинська, Христина Алчевська...
— Не тільки Христина, — захищала своє айк’ю Со-фійка, мимоволі стаючи адвокатом ще й для чоловіків. — В енциклопедії ціла родина тих Алчевських! Ну і, звісно ж, Чикаленки, Симиренки!
— І Щербанівські! — уточнила подруга.
— Прийшли до того, з чого починали! — розсміялась. — Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову... Пропоную поставити крапку й випити чаю! Бо ти вже мене своїм інтелектом, Їй-Богу, заморила!
49 ПОЗАПЛАНОВИЙ ХІД
Софійка провела Радзивілку до старого парку. Погода така травнева і запахуща, що додому не спішилось. А тут бічною алеєю зовсім трохи — і біля тітоньчиного будинку... Чи не відвідати родичів? Побачити б і Пустельника, й дядька Сергія?! Ну, тобто і малого Сергійка, і все кавуняче сімейство? Тим паче, Кавуна Сергія не бачила од самісінької п’ятниці!
Софійка поправила зачіску, намотала бічне пасмо на пальця (поки дійде — якраз матиме легкий невимушений кучерик) і рушила парком.
Пройшла не так і багато, як із-за стрижених кущів укритої пуп’янками таволги почулося здавлене:
— Софко! Со-о-оф!
Кулаківський?
Скрадаючись, перетнула газон і зазирнула за кущі, на сусідню стежку.
— Будь другом, вируча-а-ай! — хлопець був сам не свій.
— Що ста... — і збоку від Кулаківського помітила непорушне тіло, обличчям у траву.
Судячи з манікюру, який був, здається, в іспанському стилі: багато різних лаків, це могла бути Ірка. Хоч попелястого кусано-стриженого волосся у п’ятницю Завадчучка ще не мала. Утім, джинси і футболка її... А, он і знайоме татуювання на плечі!
— Вона... жива? — ледве промовила.
— Та живіша за нас обох! Ні-ні, не те, що ти подумала! З наркотою зав’язано ще після нашої останньої розмови! Тут, розумієш, Лізка й Аська поляну накривали. День народження в когось... Короче, маленький фест на природі... Компаха в парку підібралась, тусанулись трохи... І прикинь, ця дурка мало того, що пила, як корова, і назюзюкалась, то ще й до мене вчепилась додому проводитись! Казав же: виклич собі возика, ну, таксі типу! Нє, пройдусь, може, трохи розвіюсь і вихмелюсь, щоб предки не засікли. Тоді бачу — копита відкинула, і мені хоч розбийся коло неї!
— Тут не таксі, тут швидкої треба! — кинулась діставати мобілку.
— Ти що? Яка швидка? Щоб завтра на все місто роздзвонили?
— Тоді батьків! Мають же бути їхні номери в її мобільному!