— Пробачайте, дівчата, в мене тут виникли проблеми... Словом, поки що не ходіть. Десь улітку навідайтесь, добалакаєм про ваші цінності.
— Щось трапилось? — зіграла співчуття Софійка.
Але з Кваші теж був добрий актор, бо він зненацька
повернувся до звичної ролі:
— Га?
— Тоді до побачення! — першою потюпала до виходу Леся.
— Га? А, ну да! — Григорій Борисович тремтячою рукою намацав палицю і покульгав услід.
Щойно опинились на вулиці, за спинами почули скрегіт замка. Конспірується!
— Й-й-йес! — заверещали і застрибали, коли від будиночка їх відділяла безпечна відстань.
Почули й записали навіть більше, ніж сподівались! Буде чим звітуватись Пустельникові!
— Дякую, Лесю! — сердечно сказала, прощаючись на звичному перехресті.
— Скажи, Софійко, а він на мене хоч трохи, той... Поглядав?
— Він на обох поглядав! Ока з нас не спускав, щоб його часом не грабонули! А про те, що ми його на мушку взяли, не здогадався!
— Та я... Я не про Квашу... — Радзивілка соромливо колупнула землю носаком черевичка.
— А про кого? — не зрозуміла Софійка.
— Ну, про того... ашника, що Кулаківського...
— А-а-а! Про Альбабаріна? — ляснула себе по нездогадливому чолі. — Чи на тебе поглядав? Гм... Мабуть же, поглядав! Тобто, поглядав би. Коли б не мусив Кулаківського виховувати!
І, щоб відволікти Лесю від сумних думок "поглядав — не поглядав", розказала пригоду з Вадимовою травкою. По секрету, звісно: тільки як подрузі. Лесю пригода вразила. Захопившись Альбабаріновим подвигом, вона рушила додому щаслива.
Софія печально дивилась їй услід. Здається, це ще одна риса, яка їх поєднує: глибоке, високе й нерозділене кохання.
Тепер бігом до Калинина. Диктофон — ввімкнути. Гроші — віддати. Товар — узяти. Товар, себто портрет, вийшов пречудовий! Точнісінько як оригінал!
Не відрізниш! — Сашко від несподіванки й захвату аж присів на розкладний стільчик.
— Ображаєш, друже! — вдоволено примружився майстер. — Несіть обережненько, ще не скрізь висохло! Отако беріть: ти з одного боку, вона — з другого!
Ну, й оригінала не забудьте. Мені чужого не треба! До речі, непоганий художник цей автор.
— Слухайте, але ж і ви — геній! — Софійка промовляла це абсолютно щиро.
— Що є, то є! Кажуть, майстерності не проп’єш! — з гідністю погодився. — Зате продати можна! — зареготав.
— І автограф один в один! — згадка про гроші повернула Софійку до "слідчого експерименту". — А власний автограф черкнете?
— Чого не зробиш для такої красуні! — Калинин розмашисто надписав біля скопійованого ним же Павликового прізвища власне.
— Це ж ви так і Леонардо да Вінчі можете скопіювати? — ого, двієчник Сашко робить успіхи!
— Хоч і самого Шишка! — розглагольствував художник, переконаний, що не мають поняття, про кого йдеться.
І тут уже Сашко — чи зіграв наївність, чи ненароком, але потрапив у "яблучко":
— Ви маєте на увазі Шишкіна?
— 1 Шишкіна теж! — багатозначно реготнув бородань.
Хтозна, чим обернулась би розмова, якби й до Калинина раптом не задзвонив мобільний.
— Слухаю!... Ага... Та ви що? І хто ж це проколовся?! ...Музейники? ...Сюди приїдуть? ...Та ну!
Фрази дуже схожі на Квашині. Мабуть, і цього хтось невідомий попереджав про "витік інформації".
— Я-а-а? А я взагалі при чому? Ображаєш, браток, я майстер живопису, а не патякання! ...А доказів де візьмуть? ...Та, добре вже, добре! Як скажете! ...Ну все, до зв'язку!
Оце удача так удача! Але, мабуть, не варто спокушати долю! Мерщій хапати обидва портрети, а ще, як-то кажуть, ноги в руки і — тікати звідси чимдуж!
Що Софійка з Сашком негайно зробили.
42. НЕ В ТІ ДВЕРІ
Добравшись додому, ще довго не могли заспокоїтись. Схвильовано переповіли сьогоднішні здобутки батькам (тепер уже можна), вкотре переслуховували диктофонні записи й зіставляли дві однакові картини. Підробка майстерна, даремно Пустельник нарікав, що копії заслабкі.
Переглядали-гортали й блокнота, але Мокренкові нотатки так і лишались загадкою. Хай, будуть як пам’ятка!
— Сподіваюсь, ні Кваша, ні Калинин вас ні в чому не запідозрили? — непокоїлась мама.
— Ми ні про що не проговорились! — запевнив Фадійчук.
— Що то міліція: оперативно зв’язалася з головними злочинцями і попередила їх! — жартував-дивувався тато.
— Господи, — вхопилась за голову Софійка. А потім зробила квадратні очі, жестами показала у бік баби-Валіної квартири і зашепотіла-зашипіла: — Ми ж зовсім забули за неї!
— За кого? — так само пошепки спитали батьки.
— Баба Валя! — самими губами проказала Софійка. — Ми щойно говорили про все уголос! Ми забули, що вона, — дівчинка знов бурхливо зажестикулювала, — таємна агентка Григорія Борисовича! Чи навіть тих головних, для яких покрали картини!
— Ти знов за своє? — сердито мама.
— Не могла щось цікавіше придумати? — несмішкувато гмикнув тато.
— Під-слуш-ки! — напівшепотіла-напівкричала Софія і вказала під тумбочку, — Звідти! Звідти хтось до нас підсверлюється постійно, певно, там вони і вмонтовані!
— Ой, я забув! — радісно спохопився Фадійчук. — Я ж обіцяв розв'язати цю проблему! І дещо приніс!
Він побіг до свого напівпорожнього рюкзака і дістав із нього... мишоловку!
Коли німа сцена закінчилась, кожен узявся до свого. Софійка силкувалась прикинути, як мишоловка має зашкодити підсушкам. Мама завищала, вхопила Ростика й вискочила на диван. Тато ж із Сашком узялись відсувати комода.
На його задній стінці зяяла невеличка охайненька дірочка. Така ж сама була і в плінтусі.
— Книжки! — ще голосніше вереснула мама. — Там же мої підручники й методичні папки!
Розвантажили вміст комода — і щезли всі сумніви:
— Миша! Тут попрацювала миша!
Ш — Ишка? Біль а! — погодився братик. Видно, цитував "Курочку Рябу". —Кокотилась! — підтвердив Со-фійчині здогади малий.
Цього разу, правда, нічого не покотилось: лиш мама розпачливо діставала одну за одною понадкушувані брошури. Ламіновані тверді палітурки були надгризені більше, а тонкі — майже не торкані.
— По-перше, тут їх, мабуть, ціле сімейство, — вражався тато. — А по-друге, миші мають сучасний смак!
— Ох, видно, своїх мишенят вони за моїм Сухомлинським виховували! — аж застогнала мама над знахідками: — "Сто порад учителеві" і "Школу радості" геть перетрубили!