тільки про свої почуття. Утім, про кохання до дядька Сергія треба взагалі мовчати. Вона й мовчить, як риба об лід...
— Софійко?
Виявляється, вона вже порівнялась із Сашковим двором, і, виявляється, він уже її гукає!
— Ти до мене? Заходь! Я вже змучився, не знав, що й думати, як тебе вернути, як упросити небо, щоб послало мені зустріч з тобою!
Так просто! І водночас так складно — видно, багато передумав, якщо мало не віршами-молитвами забалакав!
— Я такий винен перед тобою: не треба було мені пхати носа не в своє діло!
Знову зашарілась: і від Фадійчукових слів, і від сорому за себе. Вже ніби й перепрошувати не випадає...
— Навіть якщо не любиш. Головне — щоб завжди поруч...
Ой-ой, треба скоренько міняти тему розмови, бо знову скінчиться розсипаною картоплею!
— Привіт, Сашку! А я до тебе якраз... Що поробляєш? Що чути від мами?
— Так і знав: сестри, мабуть, добряче тебе дістали! — Сашко сполоскав руки під колонкою і застелив газетами колоду. — Потерпи ще трохи! У перших класах, я розпитав, навчальний рік швидше кінчається!
— Ні в якому разі! Вірка, Надя й Любка — чудові дітки, вони тільки помагають! Я не через них про маму спитала!
— їсти будеш? — Сашко вже тягнув до колоди коробку. — Бо я тільки з роботи прийшов, ще й не вечеряв, тобто не обідав.
От розтелепа! Це ж вона мала подумати, що йому ніде нормально їсти зварити, і прихопити чогось добренького! Але що вже казати! Якщо й сама голодна:
— Давай, що маєш! Бо я після школи зразу в архів, а звідти сюди поспішала!
— В архівах шукала щось про картину? — Сашко виклав із коробки на перекинутий ящик варені яйця, хліб, квашені огірки і сало. — Вибач за скромний стіл, я таких дорогих гостей не сподівався, а на собі трохи зараз економлю...
— Що ти! Я би слона ковтнула, не те що такі огірочки! Мама квасила?
— Так. Частуйся! — Сашко першим допався до їжі. — Ну, і що в архівах?
У паузах між жуванням переказала походеньки.
— І що далі з Кирилом?
— Не знаю. Трохи не дочитала тих документів, бо... Робочий день... кінчився! Але ясно, що в ті часи не церемонились: могли й розстріляти без суду і слідства!
Сашко вражено зблід, і це надихнуло її зімпровізувати невеличке продовження:
— Тоді й десь зарити — що жодна міліція не знайшла б!
— Де зарити? — застиг із повним ротом Фадійчук.
— Будь-де! Геть і в тому самому приміщенні, де засідали! В підвалі наприклад. Або в цемент закатати — ніхто й не здогадається!
Ну, хай у Софійці бушував і не вгамовувався досвід недільної прогулянки лісами депутата Вербовського, але чого Фадійчук стурбувався? Як тоді, коли обмовилась про скелет у шафі! Гірше: тепер мало не вдавився!
Поки він ходив до колонки напитись, Софійка скоренько перейшла на інше. Не обминула й діда Кваші з Поштової.
— Слухай! — стрепенувся хлоп’як. — Цей дід щось замислив!
— Ти так думаєш? — загорілись Софійчині очі.
— Упевнений!
Ні, Сашко таки голова!
— І що ж він замислив?
— Захотів собі на старість дружини: щоб молода, красива, щоб і його, і хати гляділа!
— Але ж його Люсьці вже далеко за... Стривай, ти про мене чи що? Ха-ха! — від сміху мало не впала з колоди. — Чи про Лесю Радзивіл? Ще скажи, що на нас обох разом хоче женитись!.. Правда мусить почекати, ха-ха... Бо ми ще ж сьомого класу не закінчили! Ха-ха!..
Сашко збентежився не на жарт, і якийсь час — поки Софійка на всі лади хихотіла — похнюплено мовчав. Тоді висунув іншу версію:
— А що, коли... А що, коли цей Кваша якраз і замішаний у крадіжці?
— О, це вже більше скидається на правду! — втирала сльози від сміху. — Міліціянти саме йому продали оригінали картин?
— Ні, але він міг їм знайти клієнта! Жив же з Мокренком, то, може, знає любителів мистецтва, розуміється на цінах! Як тепер кажуть, зв’язки налагодив — і користується!
— А знаєш, у цьому щось є!
— інакше звідки в глухого бідного пенсіонера мобілка й оливки? Провернув аферу — та й має гроші!
— Вважаєш, це багатство у нього з'явилось недавно?
— Ти їла б оце сало, якби не була голодна?
— Ну...
— Якби він був звичний до лакіток, то накидався б на ваш хліб?
— Логічно!
— Його б підловити якось, піймати на гарячому...
— Було б непогано. Тільки про це подумаєм завтра, бо сьогодні з ніг падаю. Посуну додому... Дякую за вечерю. Тобто за обід. — усміхнулась.
— Нема за що, — усміхнувся й Сашко. — Я проведу!
— А хто роботу робитиме?
— Почекає робота! І так через неї мало головного не втратив!
Софійка вирішила не уточнювати, що він має на увазі під головним. Просто звелась і рушила до хвіртки.
Не помітили, як дійшли до її дому.
— Он і дівчата, і всі наші вже, мабуть, полягали: ніде не світиться! — позіхнула й собі Софійка. — Наче й рано ще, а з іншого боку — дев’ята година... Сама б уже впала на ліжко!
— То гарних тобі снів, не буду затримувати!
— І тобі!.. Ой, про маму ти не сказав.
— Нічого, дзвонила, що все добре. Уже навіть роботу знайшла, щоб дарма не сидіти. В сусідньому селі буряки сапатиме.
— В сусідньому? Це ж далеко!
— Е ні, до Вікторівки звідти близько — через городи!
— Як-як ти сказав? До ВіктОрівки? Але ж правильно, мабуть: Вікторівки?
— Ні, мама чогось казала ВіктОрівки, ще й кілька разів так само повторила... А що, не однаково?
— Ох, знаєш, я і про це вже завтра подумаю, гаразд? Зараз якось на другий поверх долізти...
— Хочеш, занесу тебе? Я можу! Дивись, які біцепси на тих канавах понарощував!
— І про це завтра, угу?..
ЗО. МАЙЖЕ ПОБАЧЕННЯ
Вірка, Надька і Любка покотом сопіли на розкладній канапі у вітальні. А на тумбочці в коридорі лежала записка: "Ми з Ростиком пішли до Сніжани. Суп у холодильнику. Годуй дівчат, кладіться спати без нас. Батьки".
Ох, який там суп, коли на чай сили немає!
Раптом у двері хтось тихенько застукав. Певно, свої, бо лиш свої знають, що в хаті купа дітей, і не дзвонять. Але кого ще несе проти ночі?
Проте коли Софійка відчинила двері, весь її сон мов водою змило: на порозі стояв... Пустельник!
— Добрий вечір! Не спиш? Вибачай, що так пізно...
— Та де там пізно! — мало не застрибала од щастя Софійка — від того-таки щастя на коротку мить умерши й так само умить оживши. — В цю пору ми й не лягаєм ніколи! Я щойно зайшла до хати, а мама з татом узагалі ще не повертались!