— А її прізвище як було?
— Хіба я вже згадаю? Пам’ятаю, що Люся звалась. Отже, Люся! Русалка Люся, яка шанувала багатство
більше, ніж кохання... Це вже щось!
— Сюди заміж не захтіла, потім так ні за кого й не вийшла! — Григорій Борисович не втримався й тремтячою висохлою жменею відламав шматок хліба. — У махінації влізла, навіть одну з батьківських квартир за борги продала! Зараз мало не бомжує!
Досі жива? Це ж треба — така удача! їй же ж, мабуть, давно за сто!
— Сюди просилась, уже б і рада вернутись, але нащо тепер мені лишній рот? — вставними щелепами пережовував скибку дідок.
— Стривайте-стривайте, а до чого тут ви? — труснула пишною гривою Софійка.
— Га?
— Ви тут до чого, питаю?!
— Ай правда, що ні до чого: тій скупердяйці тільки хата моя в голові! І це ж вона ще не знає, що я й другу половину цеї хати продав! Сусідам оно, за стінкою!
Леська пирснула сміхом, а Софійка пошукала поглядом ослінчика і швиденько на нього приземлилась. То це дід Кваша про себе розпинається? Побалакала
називається! Дурна з глухим! Про те, як Химині кури сирі яйця несуть!
— Я ж вас про Мокренкову дружину питала! — не здається дівчинка, репетуючи дідові у саме вухо.
— А що Мокренкова? Звідки я знаю Мокренкову? — закліпав бляклими очицями. — Була в нього якась ще до заслання! А як його забрали, ну, давно, ще двадцять сьомого року, мене й на світі ще не було... Так-от: як його забрали, то й вона десь пропала! Коли через тридцять год вернувся він у Вишнопіль, шукав її, писав кудись — усе дурно... Через неї більше й не женився!
— А як її звали? А фотографій з неї нема?!
— Га? Ні, нема! І Люсьчиних нема! Не фотографувались ми з нею... Та й нащо, як вона така потвора! Думала, як батьки в рибгоспі, то й всі парубки її! Думала, як...
Леся та Софія знуджено перезирнулись: почалось!
Після затяжного опису Люсьчиної противної натури Кваша пильніше глянув на дівчат і раптом заявив:
— Тільки й толку з тої Люськи було б, що грубку мені помастила б! О, а ти, як тебе, Софія? Ти, Софіє, бачу, проворніща, то чи не побілиш мені груби?
Радзивілка знов пирснула сміхом, а Софійка розгублено залупала очима. Орудувати щіткою ніколи в житті не доводилось! Хіба давним-давно в Половиннику бачила, як бабуся Ліна чорнила смолою підмурок своєї хати.
— Ну... Я не знаю... Взагалі-то...
— Я зразу побачив, що ви добрі діти! Де це моє вапно? А, в комірчині!
— Е-е-е... Але... — Софійка поглядом шукала підтримки в однокласниці, але та інтелектуалка тільки відверталась до тьмяного вікна і стримувала сміх.
— Де це мій костур? Зараз, візьму третю ногу, принесу щітку й вапно! Ще б розколини позаліплювати, але що ж, як ні глини, ні піску...
Софійка зацьковано глипала то на облущену й задимлену грубку, то на вхідні двері, які тепер могли б стати їм вихідними.
— Осьо, — Григорій Кваша виповз із комірки, — трохи присохло, ти до нього водички, і кописткою його, кописткою перемішай!
Розгублено позираючи на Лесю, хлюпнула води, взялась колотити сухі грудомахи дерев’яною сплюснутою дощечкою, чи пак кописткою (Ві-ку-ку в Леськовичах точно такою свиням вимішує).
— Так, а де ж це щітка? — нипав по кімнаті господар. — Була в комірчині, тепер щезла кудись...
— А оно ж вона, в коморі і є! — втрутилась Леся, яка сиділа якраз навпроти відхилених у комірчину дверей. Метнулась туди й дістала звідкись ізгори обстрапаного віхтя: — Вона?
— Е, то стара, я нової шукаю! А, тамо, під шафою, достань. Бери, бери й ти, як там тебе? Теж Люся? А-а-а, Леся! У дві руки — скоріще побілите!
...Забризкані й утомлені вертались додому.
— Оце вляпались так вляпались! — нарікала Софійка. Опустилась нижче від Сашка з його трубами!..
— А ще уроки робити! Вчителька звеліла до завтра німецький текст перекласти! — зітхала Радзивілка.
— І голови помити! Сподіваюсь, вапно шампунем відмивається?
— Ну, скельця окулярів мусять відтертися!
— Правду мовлять, що цікавій Варварі носа одірвали!
— Ох, не кажи!
Саме наблизились до перехрестя, де їхні шляхи розходились.
— До речі, про цікавих варвар, — почухала потилицю Леся, щось пригадуючи. — Я там, здається... Та точно! В комірчині, коли ото щітку брала, я на полиці салат бачила! З креветками!
— Що-о-о?
— Сама тепер не вірю, але ж бачила! — задумано розправляла поцятковане вапном волосся Радзивілка, — І баночка з грибами... Ні, з оливками... Зеленими...
— Оли-и-ивками? Ти впевнена?
— І бляшанка з чорною ікрою! Навіть дві!.. Воно ж мені не приснилось...
От тобі й убогий пенсіонер!..
"Здається, ми вляпались не тільки у вапно, а й у якусь підозрілу історію", — подумала, але не сказала вголос. Нащо тривожити Лесю?
Що подумала в цей час Леся, невідомо: вона теж промовчала.
27. НЕБЕЗПЧЕНА ГРА,
Пустельник з’явився без попередження.
Софійка марно бігала по хаті, панічно приводячи до ладу повапновану зачіску, бо дядько Сергій прийшов не для того, щоб зайвий раз побачити родичку (а може, якраз?). Був чимось дуже схвильований.
Як завжди, н хаті саме гостювала баба Валя, і всі терпляче пили з нею чай. Ну, і з її пундиками також, але зараз було трохи не до того... Втім, усі чемно всміхались, розпитували про життя, про звички її чоловіка, про Фантикове здоров'я.
Нарешті баба розцілувалась із Рости ком та Чорно-білкою і пішла.
Тепер ще перечекати, поки Вірка, Любка й Надька доборються за право присипляти Ростика, а потім — коли самі вкладуться.
Пустельник міряє кухню нервовими кроками. Софійка сидить у темному кутку, заховавши в тінь від торшера немиту голову і зморшкуватого лоба.
Як він змахує пасмо з чола, як недбало закладає його за вухо! А очі! Упірнути в них, утопися, ніколи не виринати!.. Гарний, як бог! Куди зараз дивляться ті очі, невже геть зовсім не хочуть поглянути в бік торшера... Ні! Як вона сміє таке припускати? Такий майже родич (як-не-як, чоловік рідної тітки) і такий — навіки недосяжний... Навіщо доля покарала її цим раптовим несамовитим коханням?!
— Все, ми готові тебе слухати! — повідривалися від справ тато й мама.
— Та не переживайте ви так! Це я аж занадто вас ізбаламутив, просто, розумієте, у мені все аж кипить, а висловитись нема кому. Сніжана ж так нічого й не знає.,.